(тим, хто жалкує за Україною, якою вона була до Майдану)
Вони всміхались: є така країна,
чекає ласки дужої руки,
в сумирності жіночій—на колінах,
аж сонце обціловує литки.
Віночок чи хустина на голівці—
нагріта літом, вицвіла в полях.
Шаріється, як личить скромній дівці,
і карі очі--згуби тихий шлях.
У тій країні всі—неначе діти,
і хитрі, і наївні водночас,
як в Гоголя, хоч ніде правди діти—
бувало, що і чубились не раз.
І війни затівали із сусідом,
шаблюку діставали з-під поли,
але поразки йшли за ними слідом—
ніколи собі ради не дали.
Ніколи й не дадуть, бо в тому краї,
як щось таки здвигнеться серед них,
весь запал їх розрядами стікає
з громаддя спин—обтічних і німих.
Тому даються й просяться любити,
солом’яний розхитуючи дзвін,
щоб вмиротворить, в спокої прожити,
і заректись вставати із колін.
Сміялись зверхньо: є така «країна»,
догідною коханкою снує,
і те, що в ній—зворушливе, вторинне,
приємне, лоскітливе і своє...
А встала із колін—уже немила,
бо збита і розтріпана коса,
й поблажливість того, кому годила,
у ненависть відкриту вироста.
Чудовий вірш! Дійсно, часто українській ментальності приписували то жіночність, то мазохістичність. Пора змінювати чи нашу ментальність, чи враження про неї в інших.
Вікторія Т. відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дуже добре, але отут - вибачайте - ритм зламався: Не дали й не дадуть, бо в тому краї. Може, так: Ніколи не дадуть, бо в тому краї... В мене зламаний ритм - невиліковна хвороба, тому я так прискіпуюсь, вибачайте, Вікторіє.