Ти мов скрипаль дограв в моїй душі.
Свою безжальну і болючу партитуру.
І музику твою я чую навіть в далечі,
Відкіль за істину сприйняла бридку карикатуру.
Як в запалі твоїх очей ховалась сатана,
Як підіймав меча, якого я сама тобі вручила.
І не зігрівся холод, хоч відцвіла вже не одна весна.
Як гордість з першим ляпасом в собі навіки задушила.
Як по пір"їні ти скубав мої безпечні крила.
Вранішній чай солодкий цідив оками з моїх сліз.
Мене запевнив, що лиш в гострих тернах сила,
Та я мабуть безсило вже котилась вниз.
Котилась, плакала невпинно і молилась.
В лайні - не в хмарах шукала сил я відчайдушно.
І вже здається бачила, як під ногами зло світилось.
Любов"ю відправляв мене до пекла, скрипалику бездушний!
І як палали вже вогнем долоні,
Коли навколішки я задихалась від отого смутку.
Як твоя злість глухим ударом віддавала в скроні.
Я безпорадно вірила у скарб, схоронений в покутку.
І раптом Божий птах приніс у дзьобі воду.
Мене збудив, із силою роздер засліплі очі.
Як боляче до сліз було дивитися тоді на правду...
Та птах вже знав - твого пекельного чуття я знати більш не хочу!!!