(Моїм односельчанам)
В своє село ми линем кожну мить –
Так со́лодко нам бачить його й чути,
І кожен звук хоралами бринить,
Як в гості звуть усі його закути.
Ми так спішим до нього з далини́,
З країв чужих, в годину невідому,
Крізь всі поля і ріки, і лани,
Щоб хоч на мить вернутися додому.
Вдихнути пил своїх дитячих ніг,
Що зберегли стежинки та дороги,
Щоб втому літ покласти на моріг,
Сльозу змахнувши з радості й тривоги.
Поцілувать духмяні спориші:
Духмяніших, здається, більш немає –
Хоч раз торкнутись рідної межі,
Що стільки літ у гості нас чекає…
Тут все таке ж: і люди, і хати,
І дерева, зажурені й старенькі,
Тож ми б які не з’їздили світи –
А в гості зве завжди нас хата неньки.
Отож, спішим до ба́тьківських воріт,
Несем любов і радість з тихим щемом –
І щастям розквітає предків світ,
Як вуличками рідними ідемо.
