Глава ІV
Хоча Сергій і домовився, що стане помічником-консультантом у Георгія, та до реєстрації депутатів у парламенті ще був час. Тут тільки йому вдалось трохи підняти голову і відійти думками від проблем останніх місяців. І знову вийшов назовні і почав краяти серце біль втрати сім’ї. Власне, душевна травма не давала йому спокою всі дні після втечі Жанни з сином. Однак, до закінчення виборів Сергієві якось вдавалось її вгамовувати активною і тривожною щоденною боротьбою задля досягнення поставленої мети. Це були дні у стані постійного стресу і це якось давало можливість відволіктись від самоїдських копань. І от, мети досягнуто, всі хвилювання відійшли у вчорашній день, нібито можна було б радіти і відпочивати душею, аж тут почалися безсонні ночі, важкі думки роями заполонили голову. Серце защеміло – як вони там у Горську, як живуть без нього, чи згадують? Невже Жанна не жалкує, що поїхала? А може вона вже хоче повернутись, та пиха не дає зробити першій крок назустріч? Може вона чекає цього кроку від мене? Написати листа? Але ж я не зможу в сухих рядках на папері викласти те, що хотів би їй сказати, дивлячись у очі. Чи дійде це їй до серця, чи зачепить потаємні струни її серця? Ні, треба їхати!.. Їхати і забрати рішуче й одразу їх з собою додому!
Сергій домовився на роботі і побіг до авіакас брати квиток до Горська. Квитків на ранкові рейси, як на зло, не було на кілька днів наперед. Що ж, аби не гаяти часу, довелось погодитись на рейс майже о шістнадцятій годині. А якщо врахувати різницю в часі у дві години та майже три години льоту, то можна було розраховувати дістатися домівки Жанниних батьків не раніше десятої вечора за місцевим часом.
- Чи побажають вони, взагалі, впустити мене до себе? Хтозна... Якщо ні, куди я на ніч піду? Це тобі – не влітку, на лавочці не переспиш, тим більше – на Уралі. Може там ще сніг досі.., - куняючи в кріслі літака, перебирав свої думки Сергій, але глибоко цими проблемами не переймався, - що там загадувати - війна план покаже.., - і знову під розмірений гуркіт двигунів провалювався у напівсон.
Як не програвав у своїх думках Сергій різні варіанти зустрічі, сувора дійсність життя виявилась набагато складнішою. Довго і відчайдушно натискав він кнопку дзвінка біля вкритих коричневою масляною фарбою дверей, не вірячи, що в такий пізній час нікого не буде вдома. Було вже майже пів на одинадцяту, а з квартири не долітало ані звуку.
Шарудіння Сергія досить гучно відлунювалось поверхами, тож не дивно, що через деякий час відчинились сусідні двері і через ланцюжок висунулось обличчя сивого дідка:
- Хто тут? Чого це Ви так видзвонюєте? Нема їх вдома.
- Вибачте, я – їхній зять, приїхав з Києва. А де вони зараз?
- Е-е, синку! Не повезло тобі. Вони оформилися від заводу до нічного профілакторію. Вдень працюють, а на ніч їдуть туди. Їх ще мабуть тижнів зо два не буде тут.
- Оце так, так! Ну і вляпався! Скажіть, а дочка їхня з дитиною де? Ви бачили їх? Були вони тут?
- Бачив, чого ж. Хлопчик такий привітний. Але вони тут не довго жили - кудись переїхали. У гості, щоправда, приходять. Мабуть, десь на іншій квартирі влаштувалися.
- А де? Ви хоч приблизно знаєте, де вони можуть бути? Можливо, у когось можна довідатись їхню адресу?
- Ні. На жаль, нічого не можу підказати... Це треба тільки у батьків питати. Вони знають.
- Що ж робити!? А далеко цей профілакторій?
- Одразу за містом, у лісі. Це, власне, не так уже й далеко – кінцева зупинка тролейбуса. Але от від шосе треба кілометрів 1,5 – 2 іти пішки лісом... Стривайте! Я Вам гарну ідею підкажу. Від заводу в кінці кожної зміни туди “Ікарус” їде, робітників відвозить. Незабаром друга зміна закінчується, о пів на дванадцяту. Може Ви ще встигнете? До заводу звідси трамваєм.., я думаю, хвилин за сорок доїдете.
- А на таксі?
- Та де Ви тут зараз це таксі спіймаєте? Тільки час згаєте даремно.
Втрачати Сергієві було нічого. Треба було обов’язково побачитися з Жанниними батьками, щоб дізнатися, де вона з сином. Та ж, якщо вже не щастить, то не щастить. Доки Сергій дістався до прохідної заводу, автобус вже хвилин з п’ять, як від’їхав. Сергій на якусь мить запанікував, та в запасі був ще останній варіант – їхати тролейбусом. І, хоча він чудово розумів, що іти опівночі через незнайомий ліс – перспектива не дуже приваблива, іншого виходу не бачив.
Майже порожній і, напевне, останній тролейбус, просякнутий холодною весняною вологістю, шелестів мокрим асфальтом темного нічного міста. Всі члени його старенького металевого організму, що давно вже мріяв про спокій, натужно дрижали на розгоні, примушуючи Сергієві зуби цокати мимоволі в тому ж ритмі. Сергій розумів, якщо він зараз злякається їхати далі у цю наростаючу темряву, покине це пригріте місце і вискочить з тролейбуса, то, все одно, подітися вже нікуди. А тролейбус, тим часом, уже мчав непроглядним полем уздовж порожнього нічного шосе, що відводило од міста. Нарешті, водій оголосив про наближення кінцевої зупинки, після чого зробив коло і зупинився.
Сергій пройшов уперед холодним порожнім салоном і запитав у водія, чи знає він, де знаходиться заводський профілакторій. Водій здивовано глянув, здвигнувши догори бровами:
- Ви що, маєте намір зараз іти в профілакторій? Вже – за північ! А йти туди треба через ліс! Розумієте? Он, бачите вдалині за полем смугу лісу? Оце треба дійти до нього, і потім лісом ще кілометра півтора іти стежкою. А її ще треба відшукати. Серед ночі. Та там же всі вже сплять, напевно, і все зачинено! Куди Вам іти в цю темряву? Ви що?! Їдьте краще додому, а вранці повернетесь.
- Не тутешній я. Немає в мене іншого виходу. Треба йти.
- Ну-у, що ж..., - почесав потилицю водій, - бажаю успіху. Тільки не збийтесь з головної доріжки. Вона – найширша. Але там ще є багато інших стежок – „бігуни від інфаркту” протоптали, з профілакторію.
- Дякую за пораду. До побачення!
- К-хе! До побачення! – з посмішкою крякнув, хитнувши головою вбік, водій і зачинив дверцята. Тролейбус з ходу взяв розгін і помчав, мріючи про дрімотну тишу тролейбусного парку, доки не розчинився далеким вогником у темряві.
Сергій озирнувся. Від траси ген через поле похмуро бовваніла темна смуга лісу. Здалеку вона навіювала якусь непевну тривогу, закладену інстинктом первісного страху потенційної небезпеки. Перший крок з траси на сірі грудки поля, деінде прибиті невеликими плямками ще нерозталого снігу, був результатом довгої внутрішньої боротьби двох нерозлучних ворогів – обережності і зухвальства. Їх споконвічний двобій, певне, теж мав на увазі геній Гегеля, виписуючи закони діалектики. Цього разу, зважаючи на всі обставини, обережності довелося поступитись. Дорога є лише уперед, і її треба пройти до кінця!
Як тільки Сергій розпочав торувати свій шлях полем, то вже остаточно відкинув сумніви і йшов, не озираючись. Кілька разів йому здалося, що він натрапив на якусь стежку, але щоразу через кілька десятків кроків все зникало. Смуга лісу поступово виходила із темряви і збільшувалась. Нарешті, Сергій почав вирізняти на її тлі окремі дерева. І, як не дивно, цей момент привніс у його свідомість деякий елемент заспокоєння.
Небезпека завжди лякає своєю невизначеністю, неструктурованістю, викликає відчуття липкого страху невідомості суті цієї небезпеки, її головного ядра, неможливості визначити – як з цією темною небезпекою боротися, якими засобами, і з якого боку на неї чекати. Як тільки вона хоч трохи визначилась, окреслилась – одразу настає відчуття тривожної заспокоєності, готовності до відсічі, або ж визначеності – куди треба від цієї небезпеки тікати. Мозок починає прораховувати всі ходи, наче штаб з подолання надзвичайної ситуації, і приймати заплановані рішення. А коли ти вже маєш план дій, то зможеш знайти вихід із найскрутнішої ситуації. І те внутрішнє, що ми називаємо душею, одразу це відчуває і прикручує кран потоку паніки...
Ось і ліс. Зблизька він вже не справляв враження чогось таємничого і страхітливого. Між дерев було навіть світліше, ніж це здавалось здалеку. І Сергій зрозумів чому. У лісі ще не зійшов сніг і його світло-сірий покров, відбиваючи слабкий блиск чверті місяця, хоч трохи, а все ж давав можливість деякої орієнтації. Треба було знайти головну доріжку, про яку казав водій. Сергій пройшовся вздовж межі лісу кілька десятків метрів в один, а потім в інший бік і, нарешті, натрапив на щось схоже на стежку, хоча поночі це виглядало просто смугою притоптаного снігу. Вибору не було і Сергій вирішив спробувати іти цією смугою.
Пройшло хвилин п’ять. Ліс за спиною Сергія зачинився, як двері у вагоні метро, від чого з’явилось відчуття, що опинився в якомусь темному приміщенні, розміри якого обмежувались радіусом просторового бачення. А радіус цей був не більше двадцяти метрів. Крони дерев над головою змикалися майже повністю, заважаючи хоч якось зорієнтуватись за зірками. Місяць вже заходив і був надто низько над обрієм, щоб можна було його побачити.
Через деякий час Сергій побачив те, що на мить вивело його з рівноваги – стежка подвоювалась і розбігалась у різні боки майже під прямим кутом. – Що ж тепер робити? - подумав Сергій, - не вистачало, щоб я заблукав у нічному зимовому лісі. Головне, що мене ніхто не стане шукати – ніхто навіть не здогадується, де я зараз...
Трохи обміркувавши ситуацію, вирішив спробувати звернути ліворуч, а щоб, в разі чого, не загубити шлях назад, зійшов зі стежки на один крок вбік і пішов паралельно, залишаючи на снігу свіжі відбитки черевиків.
Хвилин за десять Сергій відчув якусь зміну обстановки: сніг під ногами почав зникати, а спереду поміж дерев з’явилися якісь просвітлення. Схоже було, що далі ліс або закінчується, або там велика галявина. Сергій вже збирався зрадіти, що, можливо, на галявині і розташований профілакторій, але в останню мить його зупинило передчуття якоїсь небезпеки попереду. Здалось, що попереду нічого немає. Стежка, яка до цього ховалась у темряві метрів за двадцять попереду, тепер зникала з поля зору майже за три-чотири метри. Сергій обережно почав крок за кроком просуватись далі, уважно вдивляючись у темряву. І раптом він побачив, що стоїть над самим урвищем чи котлованом для видобутку глини. На дні його, десь вдалині, виблискувала вода. Ліс обривався раптом, нависаючи над нічним безмежжям, що відкривалося перед очима. Небо мерехтіло зірками, над обрієм згасав червоніючий місяць. Серце Сергія схвильовано закалатало і він голосно вигукнув, ніби когось звинувачуючи:
- Туди твою ...! Я ж міг закінчити своє життя на дні цього котловану!
Довелось деякий час постояти, щоб трохи заспокоїтись, а потім знову повертатись у оманливу темряву лісу. Із заходом місяця орієнтуватись стало ще важче. Стежка на снігу проглядалась на межі зорових відчуттів. Але розгалуження, врешті решт, знайшлась і Сергій покрокував іншою доріжкою.
Через деякий час знову з’явилось відчуття чогось незвичайного попереду. Ніби якісь лиховісні тіні проглянули між дерев, зазираючи у найтемніші глибини свідомості. Під час наближення вони ніби зміщувались і видавались непевними постатями. Однак, коли Сергій зупинявся, вони теж завмирали, з чого він зробив висновок, що ці тіні, мабуть, все ж не є живими істотами. Наблизившись сміливіше, він розрізнив контури хрестів, кам’яних брил і сітчастих огорож. Це було старе лісове кладовище, що тягнулось вздовж доріжки з обох боків. Під час просування між могилами, їх контури поступово то виринали з темряви, то знову зникали, ніби пливучи навколо Сергія у якомусь загрозливому танку. Йому чомусь пригадалася мелодія Гріга “У печері гірського короля”, і він непомітно для себе почав нервово мугикати:
- Та-та-та-та-та, тата, та-тата, та-тата ...
Хоч і не вірив ніколи у різні забобони і потойбічні потвори, вважаючи їх хворобливими витворами людського мозку, все ж лоскотливого хвилювання позбутися не міг. Полегшено зітхнув лише, коли побачив останній хрест, а за ним, знову – череду дерев.
Все далі і далі тягнувся ліс. Сергій вже знову почав втрачати спокій, боячись заблукати, як раптом з глибини лісової темряви ніби блиснув мерехтливий вогник. Чи не здалось? Та мабуть, що ні. Дерева то затуляли його, а то він знов виринав. Світив він праворуч від стежки, але Сергій не ризикнув піти навпростець, логічно вирішивши, що стежка ще зверне до нього.
Так воно і сталося. Наблизившись, він побачив обриси скляної веранди, в акваріумі якої висвічувало неяскраве службове світло. Коли Сергій підійшов до корпусу, то побачив, що наблизився до нього з боку, який впритул прилягав до лісу, а з фасадного боку проглядалась широка асфальтова дорога, що вела кудись в інший від нього бік, напевне, виходячи на трасу кружним шляхом.
Сергій почав стукати у вікно веранди, сподіваючись, що це сторожка і охоронець, певно, десь поблизу, куняє. Та, будити його довелось доволі довго, хвилин з п’ятнадцять, доки через шибку проглянуло заспане обличчя. Після цього ще хвилин з десять охоронець не хотів, або боявся відчиняти, пропонуючи нічному незнайомцю іти додому і приходити вранці. Логіку Сергієвих пояснень він сприймав доволі складно і повільно, з чого виник сумнів у тверезості охоронця. Нарешті, він здогадався запропонувати прибульцю показати крізь скло свій паспорт, чим пересвідчився, що той дійсно приїхав з Києва і йти йому поночі нема куди.
- Ну от, скажи ти мені, заради бога, що я повинен з тобою робити? – метушливо повторював підтоптаний дідок – охоронець. – Начальства до ранку не буде, поселяти тебе зараз ніхто не буде. До твоїх родичів я тебе теж зараз не поведу. Подивись на годинника – вже чверть на другу ночі! Як зараз почнемо шарудіти, то весь корпус на ноги піднімемо. Я з роботи за це полетіти не хочу.
- Шановний!.. Вибачте, як Вас величати?
- Василь Іванович я. Як Чапаєв.
- Так от, шановний Василю Івановичу. Я поселятись тут не збираюсь. Мені б лише до ранку десь передрімати. Може на кріслі, в холі?
- Ні. Там тебе ще хтось побачить. Знову ж таки, спитають – хто пустив? Я пустив. А хто дозволив? Ні. Краще я кину тобі на долівку свого кожуха, а ти вже якось до ранку потерпиш.
- Добре. Тут вже, власне, не так багато часу і залишилось. Я ж не знаю, чи вони у першу зміну працюють завтра, чи в другу. На всяк випадок, треба буде зранку підійти до “Ікаруса”, що повезе першу зміну. Може встигну перехопити. А як їх там не буде, то вже тоді піду шукати в профілакторії.
- То тоді не гай часу, лягай спати. Хоч трохи відпочинеш, - завершив дідок, витягуючи кожуха попід своїм тапчаном, але раптом розвернувся і, примруживши ліве око, запитав:
- Послухай! Як тебе? Сергію, здається? А ти може з дороги зголоднів? На порожній шлунок спиться якось не дуже весело.
Тільки зараз Сергій згадав, що їв останнього разу ще в літаку.
- Та.., в принципі, трохи підкріпитись не завадило б. Я в дорогу взяв тут з собою ковбаски і хліба з сиром.
- Е-е! В мене є щось трохи краще, - радісно уплеснув руками старий. – В профілакторії годують ситно, а я ще й добавки собі беру. Але ж, все це тільки закуска, а в мене крім цього ще є дещо.
Останню фразу Василь Іванович майже проспівав і поліз до тумбочки за продуктами та початою пляшкою горілки. По всьому було видно, що йому вже набридло приймати по сто грамів наодинці, і він був радий такій несподіваній нагоді – випити за компанію. Сергій витяг із дипломата свого пакета з їжею, порізав ножем ковбасу, розкрив складені вдвічі бутерброди з маслом і сиром.
- Ну що, Сергію, давай – за знайомство!
- Давайте.
Сергій випив і за хвилину тепло мурашками поповзло тілом вниз до самих кінчиків ніг, що встигли задерев’яніти від холоду за час лісової мандрівки.
- Ти розкажи мені, Сергію, що ж тебе примусило так терміново розшукувати, як я зрозумів, своїх тещу і тестя? Яка така нагальна потреба? Зазвичай, особливо від тещі, намагаються триматися якомога подалі. А тут, з України і – на Урал... І для чого? Щоб з тещею побалакати? Це, мабуть, повинна бути дуж-же нагальна якась справа. То що ж сталося?..
Сергій вже розкрив рота, щоб розповісти про свої негаразди, та Василь Іванович перебив:
- Давай спочатку ще по одній пропустимо, а потім уже розкажеш.
Випили. Сергій трохи закусив і став розповідати про те, що його примусило сюди їхати. При цьому він намагався викладати, головним чином, побутову складову своєї історії, уникаючи політичних привнесень, оскільки не знав, як буде на це реагувати незнайома йому людина.
У такій редакції історія розриву відносин виглядала якось не досить логічно, з чого сп’янілий Василь Іванович зробив висновок – дурна жінка і дурістю своєю мається.
- Розпустив ти її надто. Взяла собі в голову казна-що. Вирішила, що їй все дозволено. М’якість проявив. Жінки це відчувають і починають брикатися як необ’їжджена кобила. З ними треба суворіше – тоді вони своє місце знають. От як я зі своєю. Тільки починає коники викидати, так я суворо так долонею об стіл – гах, і вона одразу як шовкова стає.
- Ну, в кожній сім’ї – по-своєму..., - задумливо відповів Сергій. Та, виходячи з зовнішнього вигляду дідка, Сергієві якось не дуже вірилось в його суворість в стосунках з жінкою.
- Ні, - гарячково заперечував Василь Іванович, розмахуючи вже мало контрольованими руками, - постав себе справжнім чоловіком, мужиком! Отак значить – розшукуєш її терміново. В суперечки і вмовляння не встряєш. Береш її і дитину рішуче в руки і – мовчки в аеропорт. Щоб і пискнути не встигла! Тільки так її повернеш, а інакше – діло швах!
Сергієві не хотілось довго дискутувати з цієї теми, тим більше, що після третьої вони уже все підчистили на столі із закуски, і тягло спати. Тому він спробував перевести стрілки на співрозмовника:
- А Ви давно в профілакторії працюєте? Гарно тут?
- Аякже! Гарно. Весь день майже – на свіжому повітрі. Ти ж не знаєш, яке тут повітря в лісі! А-а.., ну, так – вже знаєш. Хе! Ну й встругнув! Це ж треба додуматись – серед ночі, в таку темряву через ліс, та ще й наодинці. Даєш... М-да, так про що я? А... Працюю я тут вже шостий рік – як на пенсію вийшов. А до того на заводській прохідній працював, вахтером... Нічого. Зараз нормально, мені подобається. Правда, коли дощі зарядять, то не дуже весело. Влітку комарі трохи дістають, та я вже звик.
- А як же час коротаєте?
- Та, що? Книжки читаю. Я люблю читати.
- І що Ви читаєте?
- Ну-у... Романи всілякі, особливо історичні люблю. Детективи і бойовики не люблю. А більше всього мені подобається читати про різні науки, загадки природи, про НЛО. І всіляке таке інше – незрозуміле і загадкове. А ще слова люблю розгадувати.
- Що – ребуси, кросворди?
- Та ні, слова. З чого вони складаються, як виникли, звідки походять.
- Ви маєте на увазі етимологію?
- Ну, так... Так - її саму... От, наприклад, слово “хірург” – звідки воно походить, знаєш?
- Складно зараз сказати.
- А мені не складно. Треба тільки отут трохи поворушити, - Василь Іванович покрутив п’ятірнею з розщепленими пальцями біля своєї скроні. – Так от, слухай: “хір” – це чоловічий статевий орган, а “ур” – це урина, але це – латиною, ти не знаєш. Урина – це сеча по-нашому. От і вся розгадка, “хірург” – то означає професію лікаря, який лікує урологію.
- Так хірург же операції робить, і не тільки урологічні, а й усі інші?
Василь Іванович здійняв брови і подивився посоловілими очима на Сергія. Здавалось, він не був готовий до такого простого і зухвалого заперечення. Але одразу оговтався і знайшов вихід:
- Так то ж в стародавні часи було, коли це слово виникло. Десь там, на зорі людства. А тоді, ти ж знаєш, все було інакше, не так як зараз. Не треба порівнювати. Може тоді хірургія саме з цих проблем, з урології і почалась... Отак. Тому тоді її, хірургію, так і назвали. А вже потім... Потім – цивілізація, розвиток. Почали лікарі поступово і інші хвороби лікувати. А назва... так і лишилась. Головне, я тобі скажу – це логіка, думка. Я думаю – отже існую. О!
- Добре, згоден. Василю Івановичу, давайте мабуть вже відпочивати.
- Та ти зачекай, зачекай! Що я тобі скажу..., - але тут дід подивився на майже порожню пляшку, взяв в руку і поколихав рідину на денці. Це якось саме собою відволікло його від розмови. – Слухай! Давай вже доб’ємо її, кляту, щоб не залишати.
- Ой, я більше не хочу, чесно, - Сергій притис руку до серця.
- Ну, тоді я, з твого дозволу, сам її кінчу. Тут сльози якісь залишились, - видихнув Василь Іванович, вилив залишки собі в стопку і випив. Притулив бульбастого носа до рукава, а потім раптом, ні сіло - ні впало, запитав:
- А от, знаєш, звідки взявся на Землі собака?
- Як звідки? Люди вовків приручили, - знехотя і вже не замислюючись відповів Сергій, влігся поверх кожуха та підклав долоню під щоку.
- Е, ні! От і не знаєш. А насправді, первісні люди вовка схрестили. Але з ким? Тобто, я хочу сказати, що собака пішов від вовка і від... Від кого? Га?
- Від лисиці, - пробурмотів Сергій із заплющеними очима.
- Від лисиці?! Від х...иці!!! – обурено скрикнув, наче сплюнув, Василь Іванович. І потім розмірено вимовив, піднявши вгору товстого і пожовтілого від тютюну вказівного пальця, - Від ша-ка-ла! Я багато прочитав... В книжках про все можна прочитати...
Сергій вже майже крізь сон уривками чув ще якісь розповіді задушевного дідка, що скучив за компанією.
- А ти знаєш, що усі захворювання, що пов’язані із запаленням, кінчаються на “-іт”? Радикуліт, коліт, гайморит, ,...
- Геракліт..., - вже не розуміючи, про що розмова, вставив Сергій.
- Не деракліт, а дерматит. А ще – бронхіт. І навіть, к-хе-хе – вагініт. Ти хоч знаєш, що таке – вагініт?...
Сергієві для порядку хотілось ще щось відповісти, але язик уже чомусь не ворушився, все почало кудись віддалятись, і останні слова Василя Івановича доносились ніби з іншого кінця довгого темного коридору, після чого свідомість остаточно вимкнулася...
Прокинувся він від поштовхів – дідок штовхав за плече, примовляючи:
- Е-е! Прокидайся, а то автобуса проспиш! Він за двадцять хвилин повинен від’їхати. Ну..., може і затримається трошки, але – ненадовго. Тільки поголись. І зачесатись не забудь. Тещу налякаєш, хе-хе.
Сергієві, хоч і з великими зусиллями, але довелось відігнати від себе сон і швидко скочити на ноги.
- Доки ти будеш приводити себе в порядок, я збігаю на кухню – чогось гаряченького спитаю, - у напіврозвороті продовжив Василь Іванович, ідучи до дверей.
- Та не треба. Я вже, все одно..., - Сергій натягнув через голову светр, - все одно, не встигну.
- Нічого, нічого. Чайку, або какао з булочкою – не завадить. Ще не відомо, коли зможеш наступного разу поїсти.
Не пройшло й десяти хвилин, як він повернувся з алюмінієвим чайником, у якому було менше половини какао з молоком, та з двома плескатими булочками, підрізаними навпіл і з вкладеними в них розм’яклими шматками масла.
- Давай швиденько. Черв’ячка замори. Їж.
Коли вийшли на східці перед корпусом, із-за дерев вже пробивалося ранкове сонце. На головній алеї сніг зійшов, а з обох боків, ближче до дерев, тягнулися дві смуги сірих ніздрюватих кучугур снігу – залишки зимових упорядкувань. Від дерев з лісу тягнуло першою весняною свіжістю. Сергій давно вже не вдихав такого джерельно чистого повітря.
- Дивись, автобус ще стоїть. Ну що, на всяк випадок, давай попрощаємось?
- Так. Дякую Вам за все. Якби Ви мене не пригріли, просто не знаю, що б я робив тут серед ночі.
- Ну, а як же ж можна? Хоч і налякався я трохи попервах, а все ж жаль людину. Та й на вигляд ти – не гулєван якийсь. Я це одразу примітив. Добре, біжи. Вже останні люди з корпусу виходять. А я подивлюсь, чи сядеш ти в автобус.
Сергій потиснув руку старому і швидко пішов до “Ікаруса”, що стояв метрів за двадцять від сходів. Із салону жваво доносилась мелодія популярної групи “Європа”. Піднявшись до салону, глянув вздовж ряду крісел і одразу ж у третьому ряду побачив тестя з тещею.
- Сергій?! Це ти? А звідки ти тут взявся? – перебиваючи одне одного скрикнули вони.
Сергій пройшов уздовж проходу, пропускаючи при цьому поза своєю спиною двох робітників, що заходили слідом за ним.
- Я ще вчора прилетів, але у вас вдома нікого не застав. Сусід вийшов і підказав, що ви в профілакторії. Але, де мешкає Жанна, він не знає. Тут ще була ціла історія, як я сюди добирався. Але, все ж таки, добрався – тільки було вже це на початку другої ночі. Словом, переночував у охоронця і от, нарешті, знайшов вас.
- Так треба ж було попередньо з Києва зателефонувати!
- Я розумію, але Жанна з собою телефонну книжку забрала. Листа писати я не хотів, тим більше – телеграму. Хотілось особисто приїхати і поговорити.
Теща виразно похитала головою:
- Не знаю. Важко тобі буде з нею говорити. Що у вас там сталося – не буду судити, але з того, що я почула від Жанни... Якісь жахливі історії.
Тесть продовжив:
- Це що, правда, що ти там з якимись неофашистами зв’язався?
- Та Господь з вами, які фашисти?! Демократичний блок. І у вас теж такий є. Наприклад, той же Травкін із Зеленограда. Хіба він фашист?
- Так то воно, так. Але ж і дочка наша, ні з того, ні з сього, від тебе не утекла б.
- Чесно кажучи, - почав виправдовуватись Сергій, - мені здається, що це був тільки привід. Не було б цього, знайшовся б інший. У нас і раніше були ускладнення і тертя. Вона весь час мене гризла – чому я тягну із захистом дисертації, чому ще досі кар’єру собі не зробив. Мріяла, що за кілька років професоркою стане. Кожного разу під час сварок мене невдахою обзивала. Навіть плакалася, що свою долю зі мною зв’язала. А тут я ще політикою зайнявся – от вона і психанула. Влаштувала скандал, а потім потай від мене втекла з дитиною. Лише записку лишила. Хіба ж можна так?
- А чого ж ти одразу за нею не кинувся? Чотири місяці пройшло, доки прокинувся! - теща ображено стиснула вуста.
- Одразу я сам дуже ображений був. Ми перед цим добряче посварилися. Якби Ви знали, як Олежик плакав? Він же ж так її прохав замиритися! До мене притулявся, між іншим. Дитя знає, серцем відчуває, хто правий!
- Ну, крім серця ще й розум є. Не треба все списувати на Жанну. Іноді корисно і до себе придивитись уважніше. Я думаю, що й ти багато в чому винуватий.
Автобус, між тим, уже їхав в місто. Наразі оминали з іншого пологого боку той котлован, до якого вночі вийшов Сергій. Щоб якось відволікти тещу від подальшого читання моралі, він вказав пальцем у вікно:
- Знаєте, коли я вночі блукав лісом, то мало не впав з того урвища в темряві..
- Дивно. Там же пряма стежка від траси до профілакторію?
- Це може вдень вона і пряма, а вночі все інакше виглядає, - солідно заперечив тесть.
- Так... А де, все ж таки, Жанна з Олегом? – перебив Сергій.
Тесть з тещею спочатку трохи зам’ялися і глянули одне на одного. Потім тесть, ніби виправдовуючись, почав:
- Спочатку вони жили в нас. Перші півтора місяці... Але ж ми весь час їй натякали, що треба було б замиритися з чоловіком. Хоча б заради сина, щоб він сиротою не ріс. І от, одного разу повертаємось з роботи, а Жанна речі зібрала і сидить, чекає на нас. Виявляється – вона влаштувалась на роботу і зняла собі кімнату. Живуть тепер окремо. У гості, правда, іноді приходять. Але – не часто.
- А адреса? Адреса яка?
- Проспект Червонофлотський, 50/2, квартира 75.
- Дякую. Зараз запишу.
Отримавши те, що йому було потрібно, подальшу дорогу Сергій підтримував розмову вже якось автоматично, без особливого ентузіазму. У голові у нього в цей час прокручувались варіанти зустрічі з дружиною і те, що він їй скаже...
- Сергію. Тобі краще тут вийти, - раптом стрепенувся тесть. – Пересядеш на трамвай і проїдеш чотири зупинки. Правда, я не знаю, на якій вона сьогодні зміні. Якщо на першій – доведеться добряче зачекати.
- Водій! Зупиніть, будь-ласка, біля перехрестя! – крикнула водієві теща. Автобус загальмував, відкрились двері. Виходячи з салону, Сергій навздогін ще почув:
- Як замиритесь, приїжджайте до нас в гості, у профілакторій.
- Гаразд. Постараюсь. До побачення!
Чесно кажучи, Сергія не дуже надихала перспектива чекати дружину в під’їзді до вечора, тому він молив бога, щоб Жанна була вдома. Незабаром він уже заходив у подвір’я будинку за адресою, вказаною батьками дружини. То було типове старе подвір’я старого п’ятиповерхового будинку, яких Сергій немало бачив у різних містах СРСР. У кутку двору – побілена будівля смітничка з кількома бачками, переповненими з верхом. Три металевих гаражі. Маленький дитячий майданчик з пісочницею і поламаною каруселлю. Лавочки біля під’їздів. Посірілі від багаторічної куряви стіни будинку з колись червонуватої цегли. На стіні розмашисто масляною фарбою напис – “Віктор Цой – КІНО”.
Ось і потрібний під’їзд. Перший поверх, як завжди, зустрічав новоприбульця специфічною сумішшю запахів котячих і людських відправлень. Другий поверх поступово переходив у смаження цибулі, а третій – у виварювання білизни. Стіни могли б зацікавити археологів, що спеціалізуються на вивченні наскальних розписів кам’яного віку. Стеля де-не-де блимала чорними плямами, в центрі котрих у балетних позах завмерли обвуглені залишки сірників. Сумні думки на мить залишили Сергія і він згадав, як у дитинстві сам кілька разів робив з друзями таку шкоду.
І знов підступило до горла нудотне відчуття паніки в передчутті необхідності підійти зараз до дверей і відважитись натиснути кнопку дзвінка. Дивно, але доки Сергій летів у це місто, їздив містом, розшукуючи свою сім’ю – він думав про цей кульмінаційний момент якось трохи відсторонено, проскакував його у своїх думках, ніби це зробить хтось замість нього. Одразу розмірковував, як у них буде відбуватись розмова, які вірні й логічні фрази він буде казати, які доводи і контрдоводи... І от тепер, коли до мети залишилось кілька сходів, кожен наступний давався йому все важче і важче. Серце підступно бухало у груди, які переповнював якийсь холод та невизначена тривога. Захотілося витерти лоба від поту, що виступив. Провів тремтячою долонею – лоб був сухий, але відчуття липучої вологи все-одно залишалось. Ось і четвертий поверх. Залишилось кілька східців. Сергій зупинився, заплющив очі. У голові майнула дитяча думка – от якби він зараз розплющив очі і сталося диво: він вже сидить на канапі, на колінах у нього син, а поряд притуляється тілом і прихиляє голову йому на плече дружина. Але дива не сталося і тепер доводиться все ж підніматись і дзвонити. В останню мить перед тим, як натиснути кнопку дзвінка, ще подумалось: - А може Жанна на зміні. Може так і краще. Почекаю, заспокоюсь. Увечері побачу її на східцях. Все ж, зустрітися просто вічі у вічі якось легше, ніж відповідати з-за зачинених дверей, хто прийшов. А як вона й відчиняти не схоче?..
Вдома явно хтось був, оскільки після дзвінка одразу почулося шаркання капців і незнайомий жіночий голос запитав:
- Хто там?
- Скажіть, будь-ласка, Жанна тут живе?
- А хто її питає?
- Це Сергій, її чоловік. Я з Києва приїхав.
- Ясно – “я ваша тетя из Киева...”, - з гумором відповіла жінка, відчиняючи двері.
Перед ним стояла молода жінка в халаті з бляклими, ніби вимоченими у воді, рисами обличчя. Таке враження виникає тоді, коли жінку, яку зазвичай звик бачити у макіяжі, побачиш без нього.
- То це Ви – Сергій? Добре. Ви все ж почекайте тут, а я запитаю у Жанни, чи захоче вона Вас прийняти.
- Вибачаюсь, як Вас звати?
- Ірина.
- Ірино, я приїхав не лише до дружини, а й до сина. А де Олег?
- Як де? Він же в школі!
- Але ж сьогодні субота?
- А вони і в суботу навчаються. Олег повернеться десь о другій.
Ірина розвернулась і пішла коридором до дверей, постукала:
- Жанно, ти вже не спиш? До тебе гості, - промовила з виразною інтонацією і зайшла в кімнату. Звідти донеслось довге шушукання. Потім Ірина вийшла і сказала:
- Роздягайтесь і заходьте до неї в кімнату. Капці вдягайте – вони там, за трюмо стоять.
Сергій роздягнувся і пішов коридором. Відчинив укриті пожовклою білою фарбою двері. Кімната була середнього розміру. З одного боку в ній стояла тахта і розкладне крісло, з іншого – шафа і книжкова полиця, а попід вікном з калачиками – стіл і три стільці. На одному з них, не виходячи з-за столу, сиділа Жанна. Руки її були схрещені на грудях. Обличчя видавало напругу, яку вона намагалась стримувати, покусуючи щось на поверхні нижньої губи.
- Жанночко, добрий день! Нарешті я тебе відшукав!
Сергієві хотілось підійти до дружини і обійняти її, але, оцінивши вираз її обличчя і позу, в якій вона сиділа, не збираючись виходити з-за столу назустріч, Сергій якось знітився і почав тупцювати біля входу. Жанна відстороненим голосом вимовила:
- Що ж, день добрий. Проходь, сідай, якщо вже приїхав. Не знаю, правда, навіщо? Кілька місяців ми тобі були не потрібні, а тут раптом згадав. Мабуть, відволікся від своїх справ і помітив, що чогось із домашньої обстановки в домі не вистачає.
Судячи з того, як розмірено Жанна карбувала кожне слово, Сергій зрозумів, що вона вже неодноразово подумки промовляла йому ці слова, підбирала їх, шліфувала, намагаючись болючіше дошкулити.
- Жанно, я розумію, що завинив. Але ж і ти згадай – не я тебе кинув і зник, не прощаючись. Знаєш, як мені це було боляче і образливо? У мене теж є своя гордість, яку довелось з часом перебороти.
- Ти бач! Гордість у нього! А те, що ти потоптався по мені і по моїй гордості – на це наплювати? Так? І як я тут жила весь цей час – тебе теж не хвилювало?
- Хвилювало і дуже! Ти не знаєш усього. Я лічив дні до тої миті, коли зможу до вас вирватись.
- А що ж тебе так тримало? А може – хто?
- Тільки не треба у такому тоні! Були у мене поважні причини. Я став членом виборчого штабу одного з кандидатів до Верховної Ради і останні два місяці перед виборами просто не мав часу вгору глянути, а не те, щоб кудись вирватись хоча б на день.
- Зрозуміло! Все в дитячі забавки гуляєшся? І кандидат, мабуть, теж із ваших, такий же жовто-блакитний? Замість того, щоб зайнятись якоюсь серйозною справою заради сім’ї, задумав з владою потягатись. Хіба ж і так не зрозуміло, що це тільки перед виборами з вами цяцькались, дозволили вам в демократію погратись для західної преси. А зараз, коли вибори скінчились, з вами інакше порозмовляють. Потихеньку одного за одним повисмикують як моркву і розсадять по тюрмах та психушках. Ти хоч розумієш, що і нас під удар наражаєш?
Сергій мовчки, не перебиваючи, вислуховував цю тираду з легкою посмішкою на вустах. Він вже смакував той момент, коли викладе на стіл головного козиря.
- Так от, люба! Можеш заспокоїтись. Ти все сказала з точністю до навпаки. Кандидат, в команді якого я боровся, переміг на виборах і став народним депутатом. Отак!
Як не дивно, Сергій не отримав тої реакції, на яку очікував після своїх слів. Жанна лише на мить запнулася, ніби обмірковуючи почуте:
- Ну, то й що? Депутати теж різні бувають. Он, Чичоліна – теж депутатом стала. Але я до неї в команду ніколи б не пішла. Потім, ще не відомо, чим буде дихати твій новоспечений депутат через півроку. Купить його влада з потрухами і переметнеться він на її бік, а від таких, як ти, сам допоможе позбутися, щоб в очі соромно не було дивитись.
- Неправда! Він же не один такий! Від Демблоку багато кандидатів у депутати пройшло. Вони в Раді велику фракцію утворять з міцною дисципліною. А тому, якби він і захотів переметнутись, то йому не дадуть так зробити. І ще одне я тобі не сказав – я буду у нього офіційно помічником-консультантом, з документом. Причому – це на платній основі.
- Цікаво! І за скільки ж іудиних срібників ти будеш продавати свою сім’ю?
- Жанно?! Що ти верзеш? Я не можу второпати твоєї логіки. Причому тут одне до одного?!
У цю мить розмову перервав легкий стук у двері і в щілину протиснулась голова Ірини:
- Вибачте. Жанночко, я іду до магазину. Тобі нічого не треба купити?
- Ні, Іро, дякую. Я можливо пізніше сама вийду, коли піду за Олегом до школи.
- За Олегом? – здивовано перепитала Ірина. - Він же сам завжди приходить додому?
- А сьогодні я сама його заберу: хочу його поберегти “...от всяческих, ему не нужных встреч”, - випалила Жанна, виразно подивившись на Сергія.
Ірина все зрозуміла і швиденько зачинила двері. Сергій обурився:
- Я сюди приїхав не тільки до тебе, а й до сина! Як це ти збираєшся не дати мені з ним побачитись?
- Він вже пережив одного разу драму, коли ми поїхали з Києва. Я тоді ледве змогла заспокоїти його. Скільки це коштувало здоров’я і мені, і йому! І от, коли вже я розраховувала, що все позаду, з’являєшся ти і знову хочеш роз’ятрити цю рану? Ні! Досить! Нема чого вам зустрічатись!
- Послухай! Я вже зовсім втратив розум. Що коїться? То ти щось кажеш про те, що я продаю сім’ю. Тепер забороняєш мені побачитись з сином, ніби ми вже не сім’я.
- А воно, власне, так і є. Продав ти сім’ю – пішов працювати за гроші до людей, які домагаються розвалу нашої країни, щоб ми жили з тобою в різних країнах. Якщо Союз розпадеться, я однозначно залишусь жити тут, бо тут моя батьківщина. Ти чудово про це знаєш, але свідомо цього домагаєшся. Тому я вирішила не чекати, доки ти разом зі своєю гоп-компанією доб’єтесь поставленої мети. Я подаю на розлучення і пропоную тобі погодитись, щоб не доводити справу до суду. Тому і не хочу, щоб ти зустрічався з Олежкою, не ятрив йому серце даремно. Все одно, ми вже фактично не одна сім’я. Зворотного шляху я не бачу, та й, чесно кажучи, не хочу.
- Жанно, схаменись! Ти робиш якусь трагічну помилку! Навіть, якщо в тебе нема до мене жодних почуттів, або ти із злості думаєш, що нема, то у нас все ж є син. Про нього подумай! Навіщо ж йому сиротою без батька рости? Давай краще не будемо необачно рубати з плеча. Заспокоїмось, ще раз сядемо і тверезо все обговоримо. Все ж, поки що ми ще офіційно – одна сім’я. У мене є син і ніхто не може заборонити мені бачитись з ним. Крім того, хоча він ще малий, але і він має право голосу – бути нашій сім’ї, чи ні.
- Ну, це ти так собі вважаєш, а я думаю інакше. Все! Я втомилася від цих порожніх розмов. Рішення я прийняла остаточне і змінювати його не збираюсь. До речі, ти мене трохи випередив – я сама планувала повідомити тебе про розлучення, а тут ти з’являєшся. Певно, все ж таки якісь біотоки існують.
- Так я ж сюди не розлучатися їхав, а навпаки!
- Все одно. Просто ти відчув, що я тебе кличу, от і приїхав.
- М-да-а... Жіночу логіку настільки ж важко вловити, як і біотоки.
- Не блазнюй! І от я тебе ще що попрошу. Не шукай зараз зустрічі з Олегом, якщо його здоров’я і психічний стан тебе хоч трохи турбують. Це я тебе як мати, по-хорошому прошу – не травмуй сина. Залиш його хоча б зараз у спокої. Ти ж знаєш, яке у нього слабке здоров’я?
- Але ж він буде вважати, що я його кинув і забув про нього! Ти що, цього свідомо домагаєшся? Щоб легше було йому втовкмачувати, який його батько негідник? Так?
- Заспокойся! Пройде якийсь час, він підросте, стане дорослішим, більш досвідченим у людських стосунках. Тоді я йому розповім, що ти приїздив і хотів його бачити. І хай він сам тоді вирішить – зустрічатись йому з тобою, чи ні.
- Обіцянка – цяцянка, а дурневі – радість! Я не знаю, розкажеш ти йому, чи ні. А тим більше, я не вважаю, що твої доводи мають хоч якийсь сенс. У мене зовсім інша думка з цього приводу. Знаєш, давай зараз не будемо, поки що, приймати остаточне рішення щодо розлучення. Трохи заспокоїмось і ще раз все обміркуємо. За місяць я знову приїду, тоді й поговоримо, як то кажуть, на тверезу голову.
- Добре, добре! От тоді й поговоримо – бачитись тобі з сином, чи ні, - випалила Жанна ніби з полегшенням. При цьому вона піднялась з-за столу, всім своїм виглядом натякаючи, що розмову закінчено і пора прощатися.
Вийшли до вітальні. Сергій, не кваплячись, з важким серцем одягнувся і на прощання, ніби ще на щось в останню мить сподіваючись, протягнув руку, але вона так і зависла ніяково в повітрі. Піднявши здивовано брови, нахилився за дипломатом, розвернувся і вийшов. Наостанок озирнувся, але двері вже клацнули, як ножиці на монтажному столику, рішуче відрізаючи шматок кіноплівки з минулого життя і відкриваючи нову його сторінку...
Сергій вийшов на свіже повітря. Весняне сонце яскраво виблискувало кожною іскоркою сліпучо-блакитного неба і від цієї радості післязимового пробудження його безмежний простір переповнювався гамірливим щебетанням сп’янілих пташок. Цей настрій весняного оновлення і надії вже за кілька кроків передався і Сергію.
- Нічого, - подумав він, - час все гоїть. Здається мені, дружиною зараз керувала злість і бажання помсти, а не тверезий розум. Мине кілька днів і вона вже буде жалкувати, що такого мені наговорила. А вже через місяць буде рахувати дні до мого приїзду. Хіба не любили ми одне одного? Хіба не були у нас хвилини щастя? Не могло ж все це одразу кудись випаруватись. Так, були і чвари, але в якій сім’ї їх не буває?
Із стану роздумів його вивів голос Ірини:
- Сергію! Ви вже йдете? Так ні про що й не домовились?
Сергієві чомусь здалося, що зіткнулись вони не випадково. Ірина явно вичікувала його, щоб поговорити наодинці.
- Так, не домовились. Скільки я не вмовляв, які доводи не наводив – стоїть на своєму. Спробую ще через місяць приїхати. Сподіваюсь – більш успішно.
- Та не витрачайте Ви даремно енергію! Все це не має жодного сенсу. Вибачаюсь, але я трохи чула вашу розмову. Крізь двері все долітало. Жаль мені було Вас, коли Ви розпинались, намагаючись щось довести. Даремні сподівання, нічого у Вас не вийде!
- А чому Ви так впевнено кажете, Ірино? Ви щось знаєте?
- Може і знаю... Але спочатку дайте мені клятву, що Ви, як порядна людина, не побіжите одразу назад – з’ясовувати стосунки, і не видасте мене. Жанна мене просто вб’є тоді. Даєте клятву? Ну..., що – не станете повертатись назад?
- Добре, добре, клянусь. Повертатись не буду.
- І не видасте мене ніколи?
- Не видам. Ось Вам хрест!
Із сумнівом в голосі, розповідати, чи ні, Ірина все ж поступилася своєму жіночому бажанню поділитися таємницею.
- Не знаю..., чи розповідала Вам Жанна про своє перше кохання в десятому класі? Ні? Так от... Зустрічались вони з Аркадієм Грабовським майже півроку. Плани вже будували на майбутнє. А потім Жанна поїхала в Москву вчитися. Не знаю, але якимсь чином вступила, врешті-решт, до Київського університету. Це ж Ви там і познайомились з нею? А Аркадій... – він тоді писав їй листи, сподівався, що вона по закінченні навчання повернеться у Горськ. Коли він довідався, що Жанна вийшла заміж, то місця собі не знаходив, з чорними мішками під очима ходив. Ми всі одну школу закінчували – я його добре знаю. Ну, а потім трохи заспокоївся. Минув певний час і він, як годиться, одружився. А три роки тому, коли Жанна приїжджала сюди в гості до батьків, вони зустрілись. Випадково, чи ні – не знаю. Але..., скоріш за все, не випадково. Пізніше Жанна мені зізналася, що Аркадій з того часу іноді їй телефонував у Київ і вони подовгу розмовляли. Аркадій на той час вже став директором невеликого науково-технічного колективу при інституті. Тепер ця прибуткова фірма розрослась. Вони там дійсно гарні прибутки мають – якоюсь комерцією займаються. Аркадій зараз більше схожий на західного бізнесмена, на іномарці роз’їжджає. А Жанна, коли втекла від Вас і приїхала до батьків... Знаєте..., вони одразу почали з Аркадієм зустрічатись. Мені здається, у них ще раніше була якась домовленість про її від’їзд з Києва при першій ліпшій нагоді. Так. Ну..., батьки, звісно, незабаром дізналися про Жаннині побачення з Аркадієм і влаштували їй добрячий скандал. Отоді Жанна і почала шукати собі інше житло. І, нарешті, дізналась, що у мене є вільна кімната. З тих пір ми і живемо разом... Знаєте, я Вам відверто скажу – вони зараз весь вільний час проводять разом. Обоє збираються розлучатися, а потім – розписатись. Думаю, не слід Вам розраховувати на примирення.
- Ви таке зараз кажете... Я не можу... повірити... У мене в голові не вкладається... А може Ви спеціально з якоюсь метою мені все це кажете? Зізнайтесь!
Сергій був на грані нервового зриву від почутого.
- Та ні! Навіщо мені брехати? У мене не така фантазія, щоб з голого місця придумати таку історію.
- А навіщо Ви мені зізнались? Жанна – ваша подруга, живе з Вами, а Ви її закладаєте?
- Може мені жаль Вас стало? Жанна про Вас зовсім інше розповідала. А Ви, насправді, такий цікавий! Помічник депутата. Це ж треба?! І на кого вона Вас проміняла? Не розумію...
Ірина продовжувала щось говорити, недвозначно пострілюючи скоса своїми гарно підмальованими очима. Сергій гарячково розмірковував, що йому зараз робити, і мало дослухався до Ірини, хитаючи для пристойності головою. Було бажання повернутись назад, але ж він пообіцяв цього не робити. Непорядно якось вийде у відношенні до Ірини. Але з сином треба зустрітись обов’язково.
- ...Ви мене слухаєте? Давайте обміняємось телефонами і я буду Вас інформувати, за потреби.
- Так, так,... добре. А... де знаходиться Олегова школа?
- Ви хочете побачитись з сином? Але ж Жанна тоді здогадається, що це я Вам сказала.
- Чому? Мені про це могли сказати і батьки Жанни.
- А якщо вона їм зателефонує і спитає?
- Та... Вони зараз живуть у профілакторії. І ще два тижні там будуть. Забуде... Врешті-решт, я у подвір’ї міг у когось спитати.
- Дійсно... Та тут недалеко – три квартали, потім повернете ліворуч, а там вже і самі побачите в кінці вулиці шкільне подвір’я. Але до закінчення занять ще близько години. Може трохи прогуляємось, поговоримо?
- Вибачте, Ірино, - зам’явся Сергій, - я зараз у такому стані, що навряд чи зможу відповісти, скільки буде двічі два. Краще я помалу піду до школи. Мені треба побути одному, трохи заспокоїтись, поміркувати. Як то кажуть - “перетравити” отриману інформацію.
- Так, я Вас розумію, - з сумом і трохи розчаровано промовила Ірина. – До побачення. З Вашого дозволу, я якось Вам зателефоную.
- Добре. Можливо... До побачення! Всього найкращого! - відповів Сергій, делікатно торкнувшись долонею Ірининого ліктя, і, пришвидшуючи ходу, попрямував у бік школи.
Більше години довелось йому міряти кроками стежку навколо школи, доки серед перехожих з’явилась постать Жанни. Вона виникла якось несподівано з провулку і наближалась до шкільного двору, нервово озираючись навколо. Сергій не мав наміру перестрівати її до зустрічі з сином, тому зупинився за рогом бетонного в ромбову клітинку шкільного паркану.
Жанна на деякий час зникла в під’їзді школи, а затим серед стрімкого потоку гамірливих школярів виплила у подвір’я разом з Олежиком. Сергієві, коли він побачив до болі рідне тендітне обличчя сина, щось підступило до горла, він зупинився і не міг деякий час поворухнутись, лише спостерігаючи як дружина з сином пересуваються подвір’ям. Олег, мабуть, відчув у несподіваному приході за ним матері і її поведінці щось незвичне і весь час із німим запитанням на обличчі схвильовано поглядав то на матір, то навколо. Всі запитання, які у нього виникали, він, скоріш за все, зробив ще біля класу, не отримавши зрозумілої для його віку відповіді.
Оговтавшись, Сергій попрямував до шкільних воріт. І саме в цю мить із провулку, з якого свого часу з’явилась Жанна, виринула перламутрово-срібляста іномарка і швидко опинилась біля виходу з подвір’я. Не встиг Сергій пройти ще кілька кроків, як Жанна с Олегом опинились біля відчинених дверцят машини і зникли в її череві. Сергій відчайдушно побіг навздогін, змахуючи руками, але машина вже рушила. І в цю мить Сергій побачив крізь заднє скло перекошене від плачу обличчя сина. Вони побачились і подумки стисли в обіймах одне одного до болю і сліз, невідворотно при цьому віддаляючись. “Олег!!, - кричав і біг, спотикаючись об каміння батько, і бачив крізь скло як рухались вуста синочка: “Тату! Та-ту-у!!”
Авто швидко зникло за рогом, залишаючи на душі смуток спустошення. З обох боків Сергія оминав безладний і веселий щебет дитячих голосів, ніби відтіняючи щемливе відчуття раптової самотності. Біль... Заболіло серце. Виринуло у просторі перед очима заднє скло автомобіля із заплаканим обличчям сина, то проступаючи яскравіше, то розпливаючись у сірому тумані згадки...
Сергій зупинився, розгублено розмовляючи сам з собою майже вголос. Щось треба було робити. Що? Повернутись до Ірининої квартири? Та, навряд чи, щоб Жанна туди зараз поїхала. А де ж їх тоді шукати? Ні, все ж треба піти до Ірини і спробувати у неї отримати якусь інформацію – куди Жанна могла повезти сина.
Але сподівання виявились марними. Ірина жодним словом не схотіла обмовитись, куди міг повезти Аркадій Жанну з сином. А може й дійсно не знала. Почувши ж розповідь Сергія щодо подій біля школи, виказала сумнів у тому, що вони з’являться на горизонті найближчі кілька днів.
- Думаю, не слід Вам розраховувати на те, що Ви зараз зможете чогось домогтися. Якщо вже Жанна поставила перед собою мету, вона її досягне, чого б це їй не коштувало. Не втримали Ви її в Києві, то на що сподіваєтесь тут?
- Як - на що?! Я хочу побачитись з сином. Хочу подивитись дружині в очі – як вона могла стільки років творити таке лицемірство? У мене це в голові не вкладається! Змія вона підколодна – от хто вона! Я все їй скажу, все! А сина заберу! Ця розпусниця не має права виховувати дитину!
- Заспокойтесь! Побережіть нерви. Все це Ви на суді будете казати. Там будуть вирішувати – має право вона виховувати дитину, чи ні. Але ж Ви прекрасно знаєте, що суди, частіш за все, віддають дитину матері. Просто, до цього треба бути готовим.
- Не можу я бути до цього готовим! Що Ви мені таке кажете?!
- Я розумію. Ви зараз в такому стані – важко Вас в чомусь переконувати. Нічого. Пройде трохи часу. Ви заспокоїтесь, спокійніше на все подивитесь. Жанну, все одно, не повернете. З цим треба змиритись. А з сином будете бачитись – суд зобов’яже. Будете приїжджати сюди час від часу. В гості заходьте. А як будуть проблеми з тим, де зупинитись – теж не соромтесь. Та все ж, мені здається, що для Вас краще було б зараз поїхати додому і пережити все це кілька днів. А вже потім на тверезу голову приймати якісь рішення. А зараз зопалу Ви лише можете дров наламати. Послухайте мене! Я від щирого серця раджу!
- Не знаю. Що робити - не-е зна-ю...
- А що знати? Гляньте на годинника. Вам зараз треба або терміново їхати в аеропорт, щоб встигнути на останній літак, хоча б через Москву, або залишатись до ранку. Вирішуйте.
- Ні, треба їхати. Ви праві. Я приїду додому і зателефоную до Вас. Можливо, Жанна до того часу вже з’явиться. Будемо тоді щось вирішувати. А що вирішувати?.. Так... добре. Ще раз, до побачення! Все. Поїхав я.
Сергій востаннє глянув на оселю, в якій протягом кількох місяців мешкала його сім’я, і вирушив до аеропорту. Коли через два дні він зателефонував до Горська, то довідався, що Жанна встигла подати заяву про розлучення. Ірина виявилась правою – всі намагання домогтися через суд повернення сина виявились марними. І хоча Жанну зобов’язали надавати можливість батькові бачитись з сином, вона одразу заявила під час розмови з Сергієм, щоб даремно не витрачав кошти і час на поїздки – сина він не побачить. А як син виросте, то хай сам вирішує.
А незабаром відбувся розпад Союзу, інфляція грошей. Ціна на поїздку до Горська стала такою, що Сергієві і помріяти про це стало важко. Поступово з роками біль від розлучення з дружиною приглушився до рівня тихої ностальгічної нотки, яка іноді починає бриніти під час гортання старого сімейного альбому. Єдине, від чого час від часу боліло серце, це думки про сина. Рік ішов за роком, а Олег уявлявся все таким, яким він його бачив останнього разу. Хоча і розумів, що син росте, стає все дорослішим. Чи згадує батька? Як йому живеться з вітчимом? Чи не ображає він пасинка? Чи не хворіє він, як у дитинстві? Не міг відігнати Сергій ці думки холодними зимовими вечорами, дивлячись у самотнє вікно...
А тим часом Георгія Кожевіна, у якого Сергій працював помічником, призначили головою Держкомітету з нетрадиційної енергетики та енергозбереження і той забрав Сергія працювати до себе.
ID:
482935
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.03.2014 11:07:08
© дата внесення змiн: 02.03.2014 11:07:08
автор: Valery
Вкажіть причину вашої скарги
|
