Дощі розмили всі шляхи. Прогноз невтішний.
В шарфи закутий та німий простую пішки.
Щодня народжуюсь у світ зі свого дому.
Вдягаю шарф, кремлю чобіт, знімаю втому.
Усе розмито. Саме так. Украй розмито.
Ніщо не може бути вранці несамовитим.
Поснулі люди у автах. Живі лиш трішки.
І ми, закутані в шарфи, простуєм пішки.
Ніщо не може існувати так бридко рано.
Ми геть затупленим ножем рвемо мембрани.
Ми прориваємось у світ. Влізаєм нишком.
Тому і бачать більше ті, хто ходить пішки.
І кожен тягне за собою зі снів уривки.
Вони кружляють і висять на вільх маківках.
Ми окуповуєм усе, як сонні кішки.
Бо попри змулені шляхи простуєм пішки.
