Осінь не здавала своїх позицій. Над широким полем сходив ранок. На долині упав туман і ледь ледь проглядались дахи будинків. Це із туману виринало село Голосіївка.
На краю села задрімала старенька хатина молодого чоловіка - Онисима. На жаль, він був дуже самотнім. Не мав дружини, рідні пороз’їжджались у міста, забравши з собою і його батьків. Круглий рік він чим міг допомагав людям. У селі багато було самотніх літніх людей (когось забули діти, хтось самотів внаслідок жорстокої долі). Крім того, його доволі часто навіть дружні сімї просили допомогти, порадити і підтримати. Онисима лагідно називали – Сима.
На подвірї ж чоловіка вже багато років відчувалась нестача жіночої руки – на чисто підметеному дворі висів недопраний одяг, за ошатними дверима ніби ховалась брудна підлога, біля вікна засохли ромашки і лише колючий кактус ще витримував жорсткий клімат існування. Біля плити з шостої години кипіли два горщики. У одному вже третій раз розпарювались пшеничні висівки для свиней, у другому недавно почала закипати картопля. Раптом почувся стукіт у двері і пролунав чоловічий голос:
-Сима це я Петро, можна увійти – проте не дочекавшись відповіді Петро-Гайка ввійшов у дім.
-Ну здоров Петро – промовив Онисим – я вже не очікував гостей – осінь же на дворі, клопіткої роботи немає.
-Допоможи дров привезти з лісу.
-Ну добре зараз прийду, лише попереджу сусіда Пилипа, щоб придивився за господарством, а як їдемо твоєю зорькою, чи власні коні брати?
-Бере краще свої, на пару більше нагрузим.
Через годину пара гнідих коней мчала до лісу. Білі гриви причісував вітер.
Петро гордо тримав віжки – «Грего, Майстро Ноооо». Онисим лише посміхався з боку.
Невдовзі прибули до лісу. Зупинившись поблизу сухого парасляка, Онисим сказав:
-А ти домовлявся з лісником, може краще поїдемо на ділянку, де вже тиждень працюю твої сусіди. Вони нам і звалять і нагрузять, ще й лісникові допоможемо прорізкою посадки
-Ага, а могорич у тебе є – пробурмотів Петро Гайка.
-Добре як хочеш.
Крім того Гайка відмовився від ручної пилки, взявши з собою лише гучну бензопилу. Тому чоловіки швидко звалили декілька сухостоїв та ще й сиру товсту сосну «На новеньку огорожу». Хоча і стара у Петра ще могли років десять простояти.
Натрудившись з погрузкою почали збиратись додому. За горизонтом пробивались крізь гілки вже червоні промені заходу. Обоє сіли на прогнутий від ваги віз і потихеньку рушили.
Виїхавши з лісу, Петро (за віжками тепер був Онисим) помітив як наближався старенький мотоцикл лісника:
-Скоріше, Ноооо!
-Та що ж ти кричиш, швидше вже не можу, і так коні ледь-ледь тягнуть твою майбутню огорожу.
-Слухай, друже якщо ми не прискоримось, то у мене не лише огорожі не буде, а й корова пропаде.
-Та чого ж ти нервуєжся? - здивовано запитав Онисим.
Петро вже не встиг відповісти, старенький мотоцикл перекрив дорогу. Сивочолий лісник підійшов до воза:
-Добрий вечір хлопці
-Добрий вечір, батьку – промовив лагідно Онисим,
-Чому ж це ви синочки вирішили за моєю спиною ліс вивозити, чому ж ви не попросили, я б і з погруз кою допоміг і з вибором дерева на матеріал, а так цю вашу роботу можна назвати не інакше як …крадіжкою.
-Та ми хотіли пізніше вам про це розказати і завтра ж відпрацювати свій вантаж – сказав Сима, він тепер уже все зрозумів і хотів якось загладити цю ситуацію. А Гайка лише мовчав і нервово трусився, наче від холоду.
-Ага, знаю я таких, від кого-кого, але від тебе Онисим я цього не чекав, треба виплачувати штраф і вертати ваш вантаж.
-Батьку, дозвольте хоча б сухі дрова завезти додому, а штраф готові у повному обсязі… – в цю мить Петро аж оживився:
-Ні, ні не в повному, ну хоча б половину.
Старий лісник глянув на обох, його погляд зупинився на незвичних добрих очах Онисима:
-Сима, ну навіщо ти з ним зв’язався, добре, беріть дрова, вертайте матеріал і завтра сплатіть штраф, хоча звідки ж у тебе гроші, це й же куркуль за душею не має коштів, а продавати господарство, якось не по-людськи. Привезіть мені вгодованого кабанчика і забудемо цю прикру історію.
-Добре, завтра все зробимо.
Лісник поїхав додому, а Гайка, трохи побурмотівши, взагалі перестав говорити з Симою. Нібито як би не Онисим, то і кабанчика не прийшлося б везти, а так тепер лише він (в знак примирення) повинен віддати свого.
Жаль переповнював серце Сими. Не хотілось сваритись з другом і зранку метровий кабанчик вже пробував на міцність стіни старенького хлівчика лісника.
Через декілька днів із двору Петра-Гайки вже доносився запах фарби. Це були «аромати» новенької і нещодавно покрашаної огорожі. Петро ще довго милувався нею і вихвалявся, мовляв – «який я чудовий господар, не те що Сима»
А Онисим в обідню пору сидів біля вікна – милувався колючками кактуса, що виблискували на сонці. Він не жалів ні про що. Якби ще раз виникла така ситуація то Сима все вчинив би точно так само. Головне у його залишилась чистою совість, він відчував красу свого внутрішнього світу і це додавало наснаги жити, жити і насолоджуватись кожною миттю життя…
Люди як люди. Пишіть, не звертайте уваги. Настирливість і цілеспрямованість дадуть свої плоди.
ukran відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я написав вже цілий цикл - десь 20 подібних оповідань "Голосіївські оповіді" і ще притчі, легенди т.д. і т.п.... просто не знаю кому це цікаво... Навіщо викладати прозу якщо ніхто це не читає... Так само і з віршами...
Щось я розчарувався у своєму так би мовити "таланті", навіщо писати, коли написане в повному обсягу розумієш лише сам... Я вже гнався і за формою і за розміром і за технікою і граматикою і... досягнувши певного успіху зрозумів - у творчості головне ЗМІСТ, відчуття потрібності, натхненності написаного....
Можна писати посвяти, можна писати для коханої, можна писати для друзів, можна писати для тих, кому це потрібно, але я нікого не знайшов за своє нехай і юне життя. Можливо все попереду...
Вам дякую за підтримку.
Цікаво. Пишу також маленькі замальовки, але не ризикую виставляти, або жінка не дозволяє . Вірші це емоція, мить, а проза це тяжкий труд.
ukran відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за увагу.
Так.. погоджусь, проте і вірші для мене теж не просто мить, я поставив перед собою надто високу планку і, розумієте, якось боляче від байдужості стає, наче все це бачу тільки я, а раз тільки я, значить все це - міраж... Щось типу - а пише той пише, а ну добре та й добре тощо... Це наче вбиває, байдужість вбиває...
. Вірші це емоція, мить, а проза це тяжкий труд. 
