Духи лісу
Я йду поміж столітніх дубів,проходжу повз стареньку берізку,вдихаю свіже повітря,в якому пахне меланхолією осінь,вдивляюсь в сіре небо вкрите пухнастими блідо-синіми хмарами,які немов гори нависли над лісом.Мені самотньо...хоча ні.Зі мною духи лісу...
Ось полетів дух вітру...Він розтріпав моє волосся,ніжно торкнувся щоки і бавлячись опалим листям закружляв вихором,здійнявся аж до верхівок майже голих дерев і стрілою промчався понад землею...Ось дух землі...Ось дух води задзвенів струмочком кришталево-чистої води...Ось дух самої осені виглянув із-за хмар і подивився на мене журливими очима,мовляв: “Прости за цей холод...така моя суть,як і твоя-бути людиною...”
Я йду далі...вглиб лісу...Тут тихо,спокійно...моє серце тихо стукає в грудях,задаючи ритм всьому організму...Душа мовчить,вона заспокоїлась...Я йду по стежці,вкритій червонувато-жовтим із прозеленком листям.Духи лісу слідують за мною...вони оберігають мене і я це знаю.
Старі берези похитуються в різні боки,немов танцують якийсь дивний стародавній танець...танець осені чи приходу зими.Останні птахи,які ніяк не розлучаться з рідним краєм поодиноко кружляють над нами.Я знову дивлюсь на небо,вдивляюсь в його сірі осінні сумні очі...здається,воно от-от заплаче...його тяжкий проходний подих бентежить...Сумно...тяжко...скоро прийде зима і природа засне аж до весни...З нею засне й моя душа...
Та духи лісу не заснуть.Я прийду до них і вони зігріють мою замерзлу душу...я вже не буду така одинока...
