Мені подобається тут бути. Тут, де єдиним, що вказує на цивілізацію, являється величезна залізна вежа, та й вона принишкло ховається за густими кронами дерев. Тут, де все таке гармонійне і незаймане. Де тиша лікує рани. Де спокій вдихається із холодним повітрям і просочується прямісінько в серце. Де все таке рідне.
Мені подобається сюди приходити, бути один-на-один із світом, зливатися з ним, уявляти себе малесенькою частинкою чогось грандіозного, невловимого, магічного.
Та я можу скільки завгодно брехати собі, що хочу побути одна. Що хочу втекти від всіх і більше ніколи, чуєте, ніколи не повернутися до звиклого мені світу. Хочу втекти і вернутись зовсім іншою людиною. З іншим кольором волосся, очей і душі.
Брехня. Я просто хочу втекти і повернутися з тобою.
Я просто не хочу бути ні з ким крім тебе.
(Але ж тобі цього знати не потрібно)
Тому я буду одна. У цих хащах із трави, яка ховає мене повністю від всього всесвіту.
Я буду тут. Так далеко від дому. Тут, де цвітуть дикі волошки і виринають з зелені білосніжні ромашки, де сила-силенна трав, назв яких я навіть не знаю.
Я буду жити тут, де дерев більше ніж кисню.
Тут! Де чутно як співають птахи, де видно як сідає сонце і де вітер приносить запах спокою і тиші.
Я буду лежати тут, в своєму маленькому прихистку, і мені буде віритись, що мене насправді немає.
Ніде немає...
Особливо біля всіх тих, які мені щосекунди нагадують, що вони не ти.
І що вони ніколи тобою не стануть...
дякую
