Дощами вмиває Бог змучену нами Землю,
Змиває гній наших підлот і відчай наших утрат,
Дбайливо і ніжно вкриває жовтим опалим листям -
І втомлено засинає принижена нами Земля.
І віє від неї спокоєм,
Тихим осіннім сумом,
Їй дагідно посміхається
Одвічний, як Всесвіт, Бог.
Небесне лице закриваючи
Завісою темно-сірою,
Бог колискову співає
Змученій нами Землі.
І тиша додолу падає
Благословенним променем,
І осінь спокійним маревом
Чарівні приносить сни.
А Бог у вуса всміхається,
На трон небесний сідаючи.
Як мати, юна і втомлена,
Що тільки приспала дитину,
Бог тихо собі посміхається
І думає про своє.
