Ні, не хочу сьогодні про місто складати вірші.
Промінь сонця помер, як чиєсь немовля зголодніле...
Виривається стогін – якої сліпої душі?
Висихає повітря, незнаній скоряючись силі...
Віч-на-віч ми із Всесвітом –
я, безтелесна і вільна,
невагомість темряви, симфонія холоду, ніч.
Погляд темних очей
Підступає до серця повільно,
я далеко тепер,
я з собою тепер віч-на-віч...
Світ хворіє на спрагу
Джерельної віри у Бога,
Світ поділений надвоє –
Лицарі і глядачі,
Над якими печаль- передчасно змарніла небога
у лахмітті розмов
в невимовному вклякла плачі.
Люди – сходинки з хмар
На вітрами оголену землю.
Скільки коштує сніг?
Скільки коштує саван надій?
Тільки б витримать біль,
Тільки б витримать заздрісність ревну,
Щоб володаря травня зустріти у шатах нових,
Запашними думками прикрашених, сплетених
з світла,
і трояндами мрій, і розпеченим зіллям весни
Буде місяць спливать
в небуття,
колисаючи віти
Тих задумливих верб, що весільні співають пісні...
Ні, сьогодні не треба,
Не треба оспівувать місто –
Хай воно потопає в безодні електровогнів.
Зрозумійте мене –
А душею, чи просто,
за змістом,
врешті, то неважливо.
Прислухайтесь – чуєте?
Спів...
