Коли простора кухня не впускає тіні,
Коли беззуба ніч постукує по спині,
Співачка знову плаче та ковтає слину,
Бо я вбиваю свідків довгих зим.
Ці павуки забули скласти павутини,
Пролазячи в сухі та мовчазні щілини.
Мій мозок набуває швидкості нейтрино,
Щоб врешті-решт звільнитися від пут.
Тринадцять тихих кроків від стіни до стінки
Відлунюють останнім поцілунком жінки.
Вчорашня п’ятниця заб’є на понеділки,
А я забуду власні імена.
На мене дивляться розлуки темні кухлі,
Хліби лежать, дитячими слізьми набухлі
І час, відведений на цій маленькій кухні
Скінчається і ллється через край.
P.S. Лише лишившись на самоті, людина справді стає собою.
