Моє дитинство босоноге...
Я пас корову за селом
І на замріяних дорогах
Зустрів дівча, що в степ ішло.
Якась торбина під пахвою,
В руках лозина для корів,
І погляд синьо-волошкових
Очей з-попід шнурочків-брів;
Коса в коліно, мак в волоссі.
І пахли трави по весні,
І літом віяло колосся,
І жайворон верстав пісні...
Я згодом тую дівчиноньку
В селі далекому зустрів,
Куди, о буйна головонько,
Й за чим, не знаю я, забрів.
І покохав її я вперше,
Бо не доводилось кохать,
Та не судилося завершить
Життя подружнього почать.
...Немало літ з тих пір минуло,
Води немало утекло,
Та пам'ять в ній не потонула,
Тривожить снами. Те чоло
ЇЇ відкрите, мак в волоссі
Я бачу ясно уві сні...
Під косу падає колосся,
Що так буяло по весні.
Пшеничне поле вже дозріло,
Осипавсь волошковий цвіт,
Весна громами відгриміла,
Та став не ширшим білий світ.
Не стало вищим синє небо,
Не піднеслась його блакить...
Ні, сонця більш мені не треба!
Ніщо не миле в дану мить.
Лиш сни докучливі тривожать,
Лиш пам'ять спати не дає,
А зорі з місяцем ворожать:
"Яка судилася дорога,
Таке життя буде твоє."
16.09.1993,
Ноймарк Саксонський
Чогось зараз і небо становиться все-таки ближчим,і дороги не такі дальні, коли побуваєш там, де проходило дитинство... Дякую за спогади! Кожен, хто читає Ваш триптих,скоріше, баче своє!
Олекса Удайко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Мабуть так, Людо! Я теж примыряю думки, викладены в творах ынших авторыв, на себе! Ы, головне, добре пыдходять Бо ми вже тут - як одна сім'я!