Розділ 2. Останній бій.
На ранок князя вторглася дружина
В помістя Любомили й Радомира,
Монахів двоє в чорних одежинах
З озброєним навідалися "миром".
Побачили: стоїть під кедром старець,
Стара до нього тулиться спиною,
В руках по два мечі вони тримали,
Обидва рясно вкриті сивиною.
"Ось бачите, - монах кричав солдатам, -
Безбожники прокляті перед вами,
На світ вели дітей вони проклятих,
На кусні порубайте їх мечами!"
Два воїни з боків ішли до пари,
Їх вдарити хотіли-бо мечами,
Та вибив Радомир меча ударом,
І жінка швидко вправилась так само.
Тоді пішло на кожного по двоє,
Та знов старі відбили ті атаки
Мов блискавка - швидка у діда зброя,
Сміялась і стара - така ж вояка.
Монах: "Їм помага нечиста сила!
Стріляйте у безбожників із луків,
Старі мечі покинули, і тілом
Вже міцно обійнялись від розлуки.
Спарий щось шепотів до Любомили...
"Безбожники! А ви - посланці Бога,
Не спіть, старим пускайте в тіло стріли,
Бо прокляну усіх вас до одного!"
Летіли хутко в ціль ворожі стріли,
Повільно осідали двійко сивих
І кров стареча землю окропила...
А, може, до зірок вони летіли?
Монах прийшов до тіл, вже бездиханних,
"Не думали про смерть-таки пред смертю! -
Обличчя розглядав жерця посланник, -
Їх думка про життя неслася вперто!
Ні страху ні печалі на обличчях,
Та що ж таке зробити цим небогам,
Щоб думку їх направить в потойбіччя,
До втілення зламати щоб дорогу?!" -
Вирішував зі страхом гарячковим, ,
Зненацька шум за спиною монаха:
"Під яблунею шестеро військових,
З огризками, вже мертві, бідолахи".
Монах-бо знав: сади ведруські родять
Плоди прекрасні, їм-таки приносять,
Та були їстівні, коли господар
Плодами пригощав лиш власних гостей.
Ведруси із деревами, квітками
Вели ся, мов з істотами живими,
Рослинки теж платили їм, з роками,
Любов'ю, всій турботливій родині.
Побачили прибульців як рослинки,
Що вбили їх господарів без жалю,
То яблунька в плоди у ту ж хвилинку
Отруту із землі страшну погнала.
"Не їжте, не чіпайте тут нічого!, -
Монах кричав, - Диявольське це плем'я,
І місце тут нечисте! Ім'ям Бога
Наказую: все вирубіть в цих землях!"
"Дивіться, - закричав один з солдатів, -
І вказував на вихід із помістя:
Малюк, вчепившись в шерсть, на ведмежаті
У напрямку до лісу швидко нісся.
Кричав монах: "Негайно наздогнати!
В куски-но порубайте кляте кодло,
А доти не вертайтеся, солдати!" -
Він знав, якщо спасеться хтось із роду,
Весь рід ведруський втілиться на Землю,
Про це не говорив тоді військовим,
Твердив про волю Бога, що як скеля:
"Нечисто, наздогнать! Це Бога слово!"
Команду головний віддав загону:
Ведмедя наздогнать і вбить малого.
Ведмідь від навісного марафону
Утомлювався, бігши досить довго.
В галопі клишоногого вже швидко
На конях вороги наздоганяли,
Лишалось метрів сто, і ліс, ген, видко, -
Та вершник замахнувсь смертельним жалом,
Мечем він зарубать хотів дитину,
Та ось ведмідь піднявсь на задні лапи,
Піднявши ведмежачу дужу спину,
Удар прийняв на себе від солдата.
Кінь, вставши на диби, у бік шарахнувсь,
Поранений ведмідь тікав ізнову,
Ще метрів п'ятдесят лишалось шляху, -
Загін вже тут, з мечами наготові.
Зненацька тут побачили солдати:
Із лісу вершник їм напереріз
З мечами мчить, весь сивий, бородатий,
А вітер розвіває прядки з кіс.
"Егей, егей!", - коня гнав старець сильно.
"Він з нами бій прийняти вже готовий,
Готуйтеся до бою з божевільним", -
Загону командир сказав нервово.
"Та він один - нас десятеро буде,
І чом би нам боятися старого?", -
"Один, але ведрус - не просто з люду,
Ціна над ним велика перемоги".
Кінь старця стрибав навколо загону,
Мечами дід у крайніх вибив зброю,
Попруги позрізав у пари коней,
І кінь його був ранений стрілою.
Та в ліс старий не квапився тікати,
Захоплював солдатів у гонитву,
Тут кінь його спіткнувсь, ворожа плата -
Стріли ввійшла у груди діду бритва.
Лежав він на травичці, під сосною,
Сім стріл сосна та прийняла у груди,
Арзі ж пробило грудоньки восьмою,
Та не стогнав, як всі пред смертю люди,
З грудей лилась струмочком кров ведруса,
Сосна не вміла плакать, дерев'яна,
Та думка, аж ніяк, не боягуза
Увись пішла, що вічно не зів'яне:
"Не хочу я народження для себе,
Віддам же Їх творінню власну думку,
Натхнення, щастя дам - мені не треба,
Не жаль мені коханим порятунку,
Утілюйтесь, стрічайтеся сміливо,
Живіть собі невпинно у віках,
Кохайте, Радомир і Любомила,
І знайте: ваш друг я, але не враг."
В траві лежав старий, заслаблий воїн,
Та милої зміг статуйку ріднішу
Притиснуть до грудей чимдуж рукою,
Коханій "Буть добру!" прошепотівши.
Заплакала сосна, хоч дерев'яна,
По стовбуру смола текла-бо дивна,
Та раптом дід оживши, відчеканив:
"Не плач, сосна, дурниці скрізь, все рівно,
Проб'є моя-бо думка лихоліття,
Прорветься крізь ворожі всі лаштунки,
Повернуться віки знов ясновіття,
І "Буть добру!" - підкаже людям думка.
Тоді не наздогнали все ж солдати
Ведмедя із дитиною на спині,
Недружнім здався ліс-бо їм крислатий,
І схропували коні їх невпинно.
Зникали під ногами часто стежки,
І з лісу повернулися вояки,
"Убили недобитків дрібні рештки", -
Збрехали дружньо вершники монаху.
ID:
447164
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 04.09.2013 16:28:00
© дата внесення змiн: 04.09.2013 17:47:43
автор: Олександр Обрій
Вкажіть причину вашої скарги
|