Лунає чарівна мелодія весняної пісні понад річкою. Тиху годину заспокоює, ніби заколисує шум води; солов’їна пісня розливається понад степами. Вечоріє…люди повертаються в оселі до теплих затишних будинків, де ще вранці пікся хліб, пахло медом, стиглими вишнями, наповнювалась душа родинним затишком сповна. Де-ін-де мерехтливо виринають зорі на небі. В народі кажуть, що перші безкраї п’ятикутні «багряники» освітляють шлях хліборобам, проливають сяйво надії і тепла на їх мозолясті руки. Село по-троху закутувалося у туманну ковдру; а вийдеш в степ – така тиша і спокій. Відчуваєш перші краплі роси, як немовля відчуває перший ніжний дотик матері. Бентежно б’ється серце, калатає як у малого, ще зовсім кволого пташеня, що випало із гнізда. Сюди ми ходили коли були малими, сюди ми бігали чимдуш. Тут ми сповна відкривали себе, тут ми бачили усю красу: перші трави, перші кульбабки. Пам’ятаю дуже любили вінки із цих жовтих квіточок – тепер для нас це - незвична насолода і рідкість. Уже не зірвемося і не побіжимо до саду, де на галявинах як на рушнику вишиті природою кульбаби. А ще повз нашу пам'ять і роки неслися, наче течія пшеничні поля, клубки картопляного диму, перші стиглі яблука, дідова пасіка, перша зграє птахів, що відлітаючи на південь забирала із собою літо і тепло. А ми малими, дивлячись їм услід, рахували журавлині ключі і оберемками носили додому жовте кленове листя. Закриваємо очі – квітучі барви ласкаво манять у світ незвіданих бажань. Я не боюся йти, бо тут ми виросли, тут є наше єство. Життя летить, біжить, неначе дикий звір в пустелі. Так і ми в гонитві за лідерство забуваємо про справжні щирі відчуття, теплі спогади. І нам не має часу зупинитись і поринути у те місце, де було затишно і спокійно. Й у кожного воно своє одне неповторне. Ми нарікаємо на долю, хоча завжди самі робимо власний вибір. Ми зачиняємо двері перед нужденними, а разом із ними і свої серця. А пам’ятаю ми малими бігали по багряному килиму восени і раділи кожній миті життя. Чому б нам не взяти цю дитячість у дорослий світ? Спогади, що лікують душу. У кожного вони є і у кожного вони особливі і незвичайні. Спогади – найкращі ліки.
