Замість пролога
Сижу собі тихенько
і тільки свічка мерехтить.
Пишу рядки ці помаленьку,
хоч голова моя болить
від всіх думок, що поселились
в мені без дозволу. Сидять,
мені вночі за все болять.
І те, і се мені цікавить,
не можу крапку я поставить.
Отой сижу собі тихенько
пишу вночі. Уже давненько
я не писав під сонцем ясним,
таким грайливим та прекрасним.
Бо зараз, ще нажаль ідуть дощі
своїм нестримним маршем.
Сховали душі під плащі
всі люди городські. Смішні вони,
коли ховають сльози,
свої невдачі та печаль.
Забули вже вони нажаль,
що всі ми люди. А тепер
хохли, жиди та москалі
сидять по всюди, та все плачуть
на чужих своїх, що посварили нас усіх.
Були ж брати колись ми з вами.
Тепер зовемся ворогами.
Плюєм в лице.
Брат брата проклинає,
а причину всьому цьому
вже й ніхто не знає.
Ох, пишу я геть не те.
Дай це ж всього пролог нещасний.
У ньому кажуть про просте,
отож почну писать більш ясно.
Давно було це, чи не правда…
Два Івана.
Давно було це, чи не правда,
чи може це все дивний сон,
жили в країні два рідних брата
Іван Москаль й Іван Хохол.
Жили собі, не нудьгували.
В Бога вірили одного.
Та брат за брата стіной стояли.
Добра та щастя наживали,
Не забуваючи старого.
Життя все йшло, весна буяла.
Текла вода в дальні моря.
На дворі пізня ніч стояла
коли зоря із неба впала.
Розбила ніч світла струя.
Брати побачили це диво.
Ускочили на ноги криво.
Побігли зорю ту шукать,
щоб чудо з неба їм пізнать.
Бігти не довго довелося.
Зоря поміж дворами впала,
там де колись верба стояла
тепер стоїть залізний тин.
Поставив Москалевий син
іще минулою весною,
коли убив траву косою,
сокирою вербу зрубав.
Брата від брата від’єднав.
Брати дивились на небесну гостю
тай думали собі удвох,
що робити з нею їм.
Коли ж сини набрались злостю
і грянув в небі гучний грім!
Із тих же днів брати змінились,
забувши про усе святе.
Під нуль обоє поголились,
змінили мову, їжу, стиль…
собі усе, а брату гниль.
Москаль прийняв усьо крутоє.
Зємєль кусочок для життя.
І небо синє… ах нєт – голубоє!
Тай так почав своє буття
на самоті. Уже ж без брата.
Його прогнав він за врата.
Іван Хохол, сільський хлопчина,
до себе взяв простих речей.
Кусочок сала для почину,
горілки трошечки, пару свиней.
І ще салка, раптом дівчина
проведе з ним пару ночей.
Прийняв у двір простих людей,
таких вусатих та чубатих.
Дівок же він безвусих взяв.
Тай пораться пішов по хаті,
бо хоч були хохли багаті
та все ж було ті дві біди:
ніби й розумні – та дурні,
ніби з дорогами – та голі,
шляхи стоять тяжкої долі.
Залишивсь кожен при своєму.
У кожного своє «ага».
З ліва горілка, а с права водка.
З ліва човен, а с права лодка.
Та лівий правому слуга.
І так бігли собі неділі.
Лютий, березень, апрєль і май…
Брати по хотам своїм сиділи.
Звісно що не говорили.
Всім спробам Божим
прийшов тут край.
Він так хотів їх помирити,
до купи знову їх звалить,
але не в змозі це зробити
пішов собі за небокрай.
Одного разу, десь під вечір,
коли вже сон сіда на плечі,
застряв гарненький, жирний свин
прям на межі, де був той тин,
що ще синок колись зробив.
Так між братами кіл забив.
Іван Москаль услишал крик свинячий,
Прибіг одразу до тинка.
Вхопивсь за хвостик поросячий,
Але почув голос Хохла.
- Куди ж це ти бандюк собачий
тягнеш маленьке порося?
Чи ти настільки вже ледачий,
що очі не можеш відкрить
щоб жовто-синій хвіст побачить.
Свинюка явно не твоя!
Тож забери свої ти лапи
і топай до своєї хати.
- А ти Хохол, козацька рожа,
не відіш бєло-сіній п’ятачок?
І єта чістєнькая кожа,
может подаріть тобі пару очок?
Свиня моя, і єто ясно
усім січас, як білий день.
Вона до мене рветься страсно
подалі від твоїх же жмень.
Вхопивсь Хохол за задні лапи.
Москаль передні в руки взяв.
Тягли свиню вони нещасну,
коли ж то Бог по лобі клацнув.
Москаль додолу вже упав.
Хохол під дрова закотився,
чуток бідненький не убився.
Брати лежали ще не довго
коли ж то Бог їх розбудив
тай біля себе посадив
дурних братів.
Усівсь сам гордо
тай строгим взором поглядів.
- Ну що голубчики, достали,
скажу вам чесно ви мене.
Були брати, а ворогами стали.
Замість мозгів – яйце гниле.
Чи то вам важко разом жити,
бо вас не можу помирити
уже чуть більше трьох століть.
А може краще вас прибить?
Не знаю. Горе мені з вами.
Піду далеко я від вас.
Живіть тепер собі як хочте.
І не кричіть. І не моліться.
На вас не хочу я дивиться,
бо ж з вами можу я сказиться,
а в мене світ ще на руках!
Скажу я вам іще одне:
Брата без Брата чекає крах!
Пішов же Бог тепер назавжди
із їхньої святой землі.
Пройшли роки. Шукають правди
в чужих судах рідні брати.
Так і усілись за забором.
З ліва один, а с права другий.
Обліплені всесвітнім горем.
Гуляє вітер їхнім полем.
Брату брат чужим чужий.
Епілог.
Чому так сталося ніхто не знає.
Можливо тріснула земля.
Хохол лиш сало своє кохає.
Москаль коха только сєбя.
Отак сижу собі тихенько,
Пишу оцю чудну дурню.
Вже сходить сонечко ясненьке,
таке кохане і рідненьке…
Сидить в темниці леді Ю.
Москаль тепер якийсь маленький,
хоч і служив у КГБ.
Такий крутий, хоча й дурненький.
Вважає він царьом себе.
Хохол же став інтелігентом.
Проффесором відомим став.
Поставив на коліна люд,
бандюг зібрав із всяких всюд,
і навіть сало в них забрав.
Ну буду я на цім кінчати,
бо хочу трішечки поспати.
У снах ми можем все зробити.
Братів же знову помирити.
Побачити чудовий світ,
в якому Бог захоче жити.
Братів не зможуть посварити
ні які біди, ні війна,
ні навіть зіронька ясна.
Добраніч всим
Чи добрий ранок,
настане скоро наш світанок.
ID:
426787
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 23.05.2013 11:56:56
© дата внесення змiн: 23.05.2013 11:56:56
автор: Сашко Ткаченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
