Мої вікна тулились до розпеченого шару повітря, змінювали свої металеві обладунки на хитросплетіння прозорої фіранки голосів, що долинали з розквітлої вулиці, перетворившись завчасно на сніг і дощ, аби ближче відчувати їх скло. Вони завжди різнились своєю оголеністю, ніколи не вдягали гардин, їм було б надто тісно у тому дивитись на шляхетні будиночки, що проросли з-під асфальту, ніколи перед тим небувши посіяними.
Їх сни завжди скапують з даху перекислим воднем, не викликаючи жодних підозр на мою приналежність до них. Вони, наче настояне на дріжджах тісто, трясуться від вітру і спазмують чиїсь подушки, щоб знову на ранок відбутися киснем. Але зазвичай їх кінцевий пункт призначення – підвіконня, на котрому цвітуть невеличкі зеленаві сліди, від сизих туманів, що у нас надто поширені. Вони відчуваються всюди, навіть у дзеркалі і у крилах птахів, що вертають з вирію. То така властивість, що закладена в нас генетично – у якомусь іще днк, щоб бути іншими.
Я б віднесла їх до невротиків, їх листи винятково віршовані і написані мовою троянд. Тому завжди якісь бліді, бо пересічному мешканцю аби зрозуміти хоч натяк, треба розуміти тумани. (Ті люблять моряцькі костюми і волосся завжди перенаселене криками чайок).
Загалом вони ніколи не скаржаться на тривкі недобутки вдома. Їх сприйняття дійсності лабіалізоване і фразеологічно зрощене. Вікна – то ж продовження світу, тавроване лише баченням шепоту і срібних серпанків мого переймання. Найбільший їх клопіт – залишитись прозорими і в кристалізованому стані, тому вони мовчать. Така примружена тиша - жертва якимсь язичнецьким богам, а ті допомагають їм не зріднути.