Оце почув легенду я чудову
Ще про часи давнішньої пори:
Стояли одинаком попри долу
Якісь химерні два монастирі.
Можливо не було би так цікаво,
Бо жили зовсім там не вороги:
Один був лаврою,
але ж лукавий
Зробив, щоби жіночим був другий…
Та ж мабуть важко плоть угамувати,
А може жага спілкування зла …
Назустріч почали вони копати,
Щоби коротка путь у них була.
Скажу вам – це тяжка була робота
Лопатою довбати у пітьмі,
Але ж була й пронизлива турбота
Та перспектива… Знаєте самі.
Та потім з’ясувалось, що мужчини
Не дуже так твердий довбали мур,
Бо раз за разом з певної причини
Вони сідали всі на перекур.
Сиділи сидьма та димок пускали,
Байки розповідали, пили мед,
Жінки тим часом поспіхом копали
Та просувались впевнено вперед.
Та меду, як завжди, було замало,
То ж залишали грюкати десь трьох,
А інші всі уперто і зухвало
Копали хід в далекий винний льох.
А докопавши,
там, де пили - впали,
Бо мед і в Африці міцний він - мед…
Жінки тим часом поспіхом копали
Та просувались впевнено вперед.
Але ж колись, можливо на похмілля,
Хтось крикнув «Браття, се ж така біда!
Закінчуйте оце свавілля –
Жіноцтво жде! І воля теж тверда!»
Та потім хлопці довго засідали,
Складали план робіт на рік і пили мед…
Ну а жінки копали та копали,
І просувались впевнено вперед.
Біжать роки, а їх віки міняють
Та кожен день ми ладні зустрічать
Лише тому, що десь жінки «копають»,
Щоб світ тримати на своїх плечах!
Це досить вільний переклад з переробкою вірша, написаного десь у 60-ті роки 20-го сторіччя мало відомим російським поетом - бардом Б.Ларіним.
Замечательно! 
