Вдова ховала свою дитину,
Тихо, безлюдно, без почестей.
Свою закатовану кровину,
найдорожчу з усіх людей.
Сльози котились по обличчі,
Серце огортав невимовний біль.
Сама краще б заглянула смерті в вічі,
Але не він, не її син.
Та марно побиватись,
його більш не повернути,
Сама зосталася вдова,
Кажуть час допоможе , забути.
А у труні пошматоване тіло,
Худеньке неначе пір'їна ,
І синє від побоїв немов грозове небо.
Хіба такої долі для нього хотіла?
Такої?! Не бажала і в кошмарах не бачила!!!
Щоб її синочка так мордували...
Знущались, поволі вбивали... Душу молоду,
Вона ніколи нікому б не пробачила!!!!
Але все треба робити тихо,
Бо життя будь-якої миті на кону,
Слідкує за всім КДБ,
Навіть серійний номер прописаний на труну...
Звісно і їх можна зрозуміти,
Наймані кати- теж люди,
Але та вдова - Україна,
А погибших синів - прикладів повсюди.
Я теж знаю , що погибну,
таких як я не люблять,
Тих хто у вічі говорить правду,
Їх не стає , їх просто гублять.
Скільки їх закатованих талантів!!!!!?
ІВАСЮК, ФРАНКО ,СТУС,
Наш славетний Шевченко,
Завдяки засланням він так швидко щез...
Ми- кістки у вашому горлі!
МИ-ті, божевільні пацієнти,
МИ -ті , хто змушує Вас від злості тремтіти,
МИ- Ваші опоненти.
Ми були , є і будемо завжди.
Нас можна знищити ,
Та нас не перемогти!
Ми приречені ,нам не звикати.
ID:
410161
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 18.03.2013 17:29:31
© дата внесення змiн: 18.03.2013 17:45:55
автор: Ilusion
Вкажіть причину вашої скарги
|