Пиши так, щоб від слів хотілось повернутись до життя, або закінчити його…
…огортаючи тіло вогненною спекою південних пісків, я стикнулась з літерами твоїх думок.
Що стало сердешною біллю і спазмами в голові.
Лиш згодом, перебираючи тебе з мотлохом, віддираючи тебе з асфальтним пилом від чорних доріг – по лікті у крові.
Занадто все так, як ти цього і хотів.
Легкі спомини снів, гармидер в голові і твої руки на кістлявих плечах, надто худих, але все ж до потворності прекрасних плечах…
Все що було у пісках, і все що я там знаходила – час та відверті зізнання лишені поетами і письменниками тисячоліть.
Любовні записки, передсмертні прохання, побажання тому чи іншому, інколи члену сім’ї. Кров не являється спільницею думок, поглядів і дій.
Тому зазвичай пишучи листи – завжди другу.
Жінки зраджували, чоловіки віддавались на поталу суєті.
І все ставало на свої місця перед постаттю смерті, але із-за власної сліпити, навіть смерть не могли розгледіти, так ішли.
Тому я прошу тебе – пиши.
Твій дух пише кров’ю по обличчю, обтирається – а далі рушник вважають святим, і возвеличують, навіть не згадуючи про того, хто боровся з собою пишучи.
Але ти не зважай, завжди є ті хто ходить по воді та ті, хто потопають у своєму бруді.
Так назви ж мені останні свої рядки, прочитай так, гучно, як тільки могли співати, кричати, розрізати горло лезами звуків, чи виривати легені з середини.
Вирізай на землі, на скелях літери, щоб лишилися спомином, шрамами.
А я в пустелі насипаю піски у годинники, пересипаю з одного до іншого.
Так призначаю зустрічі, щоб кожна була, як прощальна, єдина – мій першо-останній пишучий кров’ю, художник думок…
Митець, дорогих мені, слів!