|
ЧастинаІІ
Петрові знов марився сон. Він ішов квітучим яблуневим садом, за яким виднілися сім, підведених дьогтем, білесеньких хатинок. У віконцях, оторочених квітково-пташковими візерунками, з порозплющуваними об скло кир-пами, визирали повмивані фізіономії його дітей та онуків. Вони радо вітали родича, запрошуючи помахами рук зайти до оселі. Петро посміхався у відповідь і, не зупиняючись, йшов далі до крайньої (найбільшої) хати, на подвір’ї якої стояло три вгодовані коровиці, незмірний бу-гай і пара гнідих коней, запряжених у новесенького воза. Біля його ніг підлащувався, чомусь не сивий та облізлий, а кучерявий, мов вівця, Бровко, підштовхуючи хазяїна до свіжо витесаних дубових дверей. Петро слухняно прочинив їх і зачаровано завмер на порозі.
Посеред залитої сонячним сяйвом кімнати у величезному ліжку, на безкраїй пуховій перині, засланій гаптованими простирадлами, під кольоровою ковдрою, що розливалася усіма барвами веселки, вбрана у весільний віночок, лежала його Оленка. Вона була божественно прекрасна і молода, як того вечора, коли вони вперше стрінулися. «Тоді, - пригадав Петро, - її старші брати добре нам’яли мені боки, та ще й виламали зуба». Від таких спогадів біль зненацька пронизав його праву щоку, заставивши вхопитись за неї рукою… Оленка посміхнулася і, простягнувши до нього такі рідні та лагідні руки, поманила до себе. Петро, зриваючи на ходу лахміття, поповз по ліжку до єдиної і такої жаданої! Його булькатий ніс вже відчував аромат кохання, а губи тяглися, щоб возз’єднатися у божественному цілунку із найсолодшими устами в світі, як раптово з під ковдри виглянула голова зненависного шинкаря і, з словами «борги треба повертати», уперіщила йому ля-паса по лівій щоці худорлявою долонею. Від такого «сюрпризу» Петро скочив з ліжка і голо-за-до порач-кував з хати. У дворі він лицем до морди зіштовхнувся із Бровком, який чомусь мав козацького оселедця і ходив на задніх лапах, від чого був вищим за господаря на голову. Підступно посміхнувшись, Бровко сказав:
- Борги треба повертати! – і ляпаснув Петра, вже, по правій щоці.
- Борги треба повертати! – ревів бу-гай, а за ним корови й гніді, по черзі частуючи хазяїна стусанами.
Нічого не розуміючий Петро, задкував до лілейних хатинок. Звідти випурхували діти, онуки, зяті з невістками і кожен силкувався «пригостити» пращура ляпасом. Не видержавши поглуми та болю, багатостраждальний «дебітор по життю» шугнув через сад навтьоки, але й там його ірраціональне та зухвале побиття не скінчилося. Яблуні тяглися до нього сухорлявим гілляччям і болісно шмагали по фізіономії:
- Покайся! Покайся! – гнівно пришіптували вони.
І раптом Петро, перечепившись об кореневище, яке чогось було схоже на руку Андрія, полетів сторчма додолу, з усього маху розчахнувши навпіл сухий порохнавий пень.
- Отямся! Отямся! – обурено загудів корч. Його друзки злетіли у повітря і плавно утворили сяючий лики Андрія, з якого, замість козацьких вусів, чомусь звисало довге тонке коріння. Обличчя козака наблизилося до Петра впритул так близько, що вуса-корені вп’ялися у гладку щоку, з неодмінним наміром прорости крізь неї. Потім з-під них розверзлася чорна однозуба діра, яка весь час пульсувала і прискалася слинявими гейзерами. Петро, вже напіввідкритим правим оком помітив широку долоню Андрія, що, описавши дугу, швидко наближалася, явно задумавши щось лихе…
Полохливу тишу літньої ночі розпанахав дзвінкий звук смаковитого ляпасу. І чудо сталося – Петро воскрес! З палаючими, як у дівки від непристойної пропозиції, щоками, він сидів, витріщившись на поріділі від «героїчної бійки з ляхами» вуса Андрія. Здоровий глузд, повагавшись з десяток хвилин, таки повернувся у горшковолосу Петрову голову.
- Слава Отцю і Богородиці! Живий! – радісно привітав Андрій вороття глузду. – Ну й налякав же ти мене, брате!
З цими словами він відступив від Петра і сів біля знайденого глечика, мов турчин схрестивши ноги.
- Що скоїлося? – розпухлими від козацьких ляпасів губами, запитав Петро.
- Що, що – я знайшов…, - Андрій зам’явся, намагаючись підібрати слова, що не ввергнуть товариша у істерично-безглузду шокову пітьму. – Я знайшов горщика. Ну й припустив…, що можливо в середині нього… скарб, а ти, від жадоби, втратив свідомість і, запінившись, мов к-нур, перед льо-хою, впав ба-рилом догори.
Петро полегшено зітхнув:
- Так то був тільки сон!? Ох, чарівна Оленка! Ех, білесенькі хатинки! Ух, роз-пусник шинкар! – зойкав він, торкаючись по черзі палаючих щік.
- Та до бі-са шинкаря! - роздратовано і разом з тим збуджено відмахнувся Андрій. – Судячи з ваги моєї знахідки, там золота кілограма зо два!
Петро обережно взяв порепаними пальцями глечика під дно, підніс до голови і легенько струснув, намагаючись кошлатим вухом упіймати такий жаданий та солодкий дзвін чеканних монет. Та, замість цього, із вузької горлянки джбана, випорснула лай-ка, що характеризувала Петрову матір, як жінку не зовсім незайману та пристойну. Чи то від несподіванки, чи то не погоджуючись з атестацією нині покійної нені, Петро різким жестом відштовхнув від себе глечика, і той полетів у гарячі обійми зраділого багаття.
Андрій заледенів від нежданого вибрику свого, вже не товариша. Він осо-ловіло стежив за тим, як вогонь з неймовірною ніжністю заходився пестувати стінки несподіваного подарунку. Глечик, мабуть соромлячись палких домагань пломенистого залицяльника, взявся плямами смоляної сажі, потім пішов тріщинками і в самий неочікуваний момент раптово вибухнув, здійнявши куряву з диму та жаринок. Підхоплені переляканим вітерцем, жаринки салютом полетіли у зоряне небо перемішуючись з яскраво-холодним сяйвом байдужих до нічної «драми» зірок.
Це видовище аж до п’ят простромило крижаним мечем звіриного жаху плоть стріляного козака Андрія, і він зайцем відплигнув від багаття. Його хреб-тина вкрилася краплинами поту, що, підкорюючись закону земного тяжіння, повільно потекли донизу. Оминаючи посивілу чуприну, яка стирчала, мов списи козацької сотні, із вже знайомої діри, вони зрадницькою вогкою плямою проступали на геройських шароварах. Петро також не пас задніх. Продемонструвавши чудеса людської спритності, він одним стрибком подолав відстань між небезпекою та волами і тепер очманіло зиркав із-за могутніх флегматичних волячих туш.
Видовисько, що так переполохало хоробрих чумаків, істинно було жахливе. Із мішанини сажі, жару та кіптяви вискочив приземкуватий чоловік, одягнений у довгу, чудакуватого вигляду, свитку. Викаблучуючи на кривих ногах, він силкувався врятувати онучі від зажерливого полум’я, що вже смакувало ними. Білобороде, з качкоподібним носом обличчя, прикрите з гори дивним фетровим кашкетом, видавало такі гримаси, від яких кров у жилах бралася льодом. Не менш жахливі про-кльони картаво сипалися з його прихованого рота і чомусь мали безпосереднє відношення до остовпілих чумаків:
- Бі-со-ві не-вігласи! А бодай вас лях трапив! Сто чор-тів вам у печінку! Що ж ви, злидні, накоїли?! Новесенькі онучі понівечили! Який нечистий вас напоумив глечика у багаття класти? Не-вігласи! Його ж треба було просто шкрябнути…!
Доки Петро мужньо тримав оборону за волячою барикадою, Андрій першим прийшов до пам’яті. Він спритно підхопив знайдене колесо і, піднявши його тремтячими руками над головою, повільно посунув на ворога, готовий у будь-яку хвилину миттю відмовитися від геройства і, здіймаючи степом куряву, накивати п’ятами.
- Хто ти, людина, а чи Кат із Пекла? – задихаючись від могутніх обіймів страху, прохрипів Андрій.
Незнайомець роздратовано обтрусив сажу на довгополій свитці. Потім, з скорботним болем непоправної втрати, поглянувши на добре прокопчені та підсмажені рештки онуч, розгнівано відповів:
- О дур-нуваті нащадки Адама! Завжди одне й те саме: «хто ти, що ти»!? Мольфар я! Зрозуміли, пеньки пустоголові? Мольфар!
Від цієї звістки приступ страху у Андрія пропав, залишивши на згадку безславний мокрий відбиток на «лицарських» пан-талонах і, такій же, «лицарській» гідності.
Роки, проведені у козацькій вольниці, змогли втовкмачити у його кучеряву голову скромний (найнеобхідніший для житія) запас знань, серед яких виявилися і розповіді про мстивих карпатських чаклунів, що звалися мольфарами. Зніяковівши від стра-мовиська за свою негідну поведінку та, вже тепер, побоюючись помсти від карликоподібного ворожбита, Андрій пожбурив колесо в траву і, намагаючись зліпити якусь подобу посмішки, широко розкинувши руки, з рішучими намірами примирницьких обіймів, пішов на нього:
- Вибач, братику, Ку-ций поплутав! Не гнівайся на нас!
Мольфар недобрим поглядом зупинив на півдорозі Андрія. Той, зрозумівши, що його спітнілі обійми зараз будуть недоречні, спробував виправити конфуз:
- Ой, сідай до столу, братіку! Скуштуй їдла, що Бог нині послав, двом дуже злиденним чумакам…, не розраховуючи на третього…, шанованого гостя! – з майже приреченою надією почути у відповідь відмову, солодко промурчав він.
Упиваючись своїм панівним становищем, чаклун, з гордим виглядом, неквапливо підсів до бриля.
- Ну що ж, подивимося, чим вас сьогодні обдарував Творець, – розчавивши козацьку надію досхочу повечеряти, прокартавив він і гидливо поглянув на «вишукану» трапезу.
Їдло таки було і справді вишукане. У прямому розумінні цього слова. Все: від чотирьох яєць, трьох морквин, двох цибулин, шматка пожовтілого сала, що, мабуть, бачило перше пришестя, і окрайця черствого чорного хліба, було розшукане Андрієм у коморі крайньої хати в послідньому подорожньому селі. Там же, тікаючи від праведного гніву хазяїна, що невчасно повернувся з поля, перелазячи через тин, козацькі шаровари одержали бойове поранення у вигляді діри на найпікантнішій задній частині.
- Так, не густо! – закінчивши оглядини «столу», констатував мольфар.
- Ди-ди…, доброго вечора! – заїкаючись, промимрив вітання осмілілий від перспективи залишитися голодним, Петро. На ватяних ногах, зігнувшись у три погибелі, від чого живіт погойдувався між високих ніг, він сумирно чекав на вердикт чаклуна, що вже майже хвилину свердлував його уїдливим поглядом.
- О, а це що за пу-зань? – відкрито насмішкувато прогигикав осмілілий мольфар.
- Та це, добродію, мій побратим Петро! – вступився за товариша Андрій. – Він хоч і великий… та добрий і сумирний! Нехай сідає, га?
- Сідай, пу-заню! Дозволяю! – далі нахабнів непрошений гість.
Від таких слів здоровий глузд, що недавно повернувся у тіло Петра, став по частинах непомітно утікати знов, як тікає в ніч від батьківської опіки блуд-лива дівка. А разом з ним послабляв свою липку холодну хватку і страх. То ж черговий жарт про свиняче черево, від міцних обіймів чумацьких долонь, застряг у горлянці мольфара разом із, жадібно відгризеним, чималим шматком сала.
Цей неочікуваний поворот заставив шаровари удруге за вечір змокріти.
- Петрику, друже, благаю тебе, відпусти! – зазираючи в скляні від люті очі товариша, заголосив Андрій. – Він же за це нас на жаб перетворить! На хробаків!
- На жаб, на хробаків… - хрипів, майже втративши притомність, чаклун.
- Чуєш? На хробаків! Відпусти! Він же гарний! – Намагався достукатись до оглухлого, від калатання дзвону образи мозку Петра Андрій.
Проявивши невластиву йому логіку, при цьому не ослабляючи хватки, Петро констатував:
- Гарний мольфар – мертвий мольфар!
Від цих слів та дужих обіймів залишки повітря лунко вийшли назовні, десь іззаду і нижче спини чаклуна. Зробивши останнє зусилля, він видавив з конвульсуючого тіла:
- Пробачте! Пощадіть!
Маючи, як і всі українці, велике материнське серце, що приносить їм лише одні неприємності, Петро розчепив пальці. Мольфар, зайшовшись кашлем, мов куль соломи впав до ніг свого «милосердного» ката.
Через десять хвилин після закінчення екзекуції, «намісник Бога на Землі» докорінно змінився, перетворившись під тиском Петрових «аргументів», на добру, улесливу особу, яка залюблена в оточуючих більше, ніж у своє смертне тіло, і при цьому непомітно, у закутках чорної душі, відгодовує велетенську солодку жабу помсти.
Андрій, заспокоєний таким успішним перебігом подій, смакував, натертою об єдиного зуба, соковитою морквиною. Поруч нього «приземлений» мольфар сумирно дожовував відгризений до сутички шматок сала, а поодаль, на принесеному з мажари лантуху, як на троні, розлігся Петро. Його живіт, мов волохатий циклоп, лежав поруч, ліниво визираючи з-під задертої сорочки бездонною чорною дірою ока - пупа. На правах тріумфатора, власник «циклопа» розправлявся вже з третім яйцем, розбиваючи його об закопчений черепок від глечика.
Важка, гнітюча пауза явно затяглася і вже почала спотворювати «дружню» трапезу. Розуміючи це, Андрій дипломатично повів бесіду:
- Я ось що вам скажу. Як на мене, вечеря у нас пісна і дуже, дуже убога! А ще її так мало, що…, як на трьох чоловіків… ще й без горілки, то можна голодним заснути. - давлячись морквою в перемішку зі слиною, недвозначно поглядаючи у бік чудодія, процмакав він.
Зрозумівши підтекст та підтверджуючи вислів про злодія та шапку, мольфар проскоромовив:
- Харч пристойний та смачний! Слався Господи, ти мій!
Зірке козакове око вловило дивний факт: Петро, почувши ім’я Всевишнього похапцем, куценьким жестом, осинив хрестом свого «циклопа», а чаклун скрутив дулі, поспішно сховавши їх у довгих рукавах свитки. Це насторожило Андрія і він почав настирніше насідати на «вже» відьмака.
- Був у нас на Січі один козак характерник – Мусій Вирви-хвіст. Вічна йому пам’ять. Так я вам скажу, ото був чародій! Каменя міг на смажене порося перетворити, а пісок на горілку! Могутній був відьмак! Зараз таких немає. Ні, щоб зовсім нема… так є…, але таке, дріб’язок… Відьмачки. – Останнє було сказано в бік мольфара і з неприхованою насолодою.
Кожен із присутніх на «бенкеті» гостей (званих і не званих) відреагував на цей монолог по своєму. В той час, як живіт Петра нервово засмикався, реагуючи на «порося» і «горілку», чаклуна боляче хлиснуло по сід-ницях гордині: «зараз таких немає», а особливо – «відьмачки».
- Не кажіть, добродію, те, чого не відаєте! – сердито процідив він, витираючи замурзану салом бороду рукавом, в якому досі ховалась дуля. – Наймогутніші чарівники у світі ми – мольфари!
- Ви? Ха-ха! Ви наймогутніші брехунці! – пішов в атаку Андрій.
Чаклун позеленів від люті, його очі хижо заблищали, а борода скидалася на спину кота, якого собаки загнали на дерево. В роз’ятреному приступі він зробив намір підвестися, але, до того часу непомітний, Петро завадив цьому, схопивши «сердюка» за плече.
- Та не треба пінитись, як стара олія, чоловіче. Краще заспокойся і доведи, що мій побратим помиляється. – розсудливо та, майже наказово, промовив він, чим знову здивував Андрія, котрий мав його за велику дур-нувату дитину.
Мольфар, помацавши долонею шию, яка ще боліла від Петрових обнімань, налякано підкорився. Але здаватися наміру він не мав. Йому хотілося будь-що довести цим двом солоним задри-панцям свою феноменальну велич та міць. А ще так кортіло помститися: «червоноштанцю» – за моральне, а «ци-клопузу» - за фізіологічне приниження. І зробити це він мав намір у самий вишуканий і жахливий спосіб, який би бальзамом залікував поранену гідність і досхочу нагодував «медову жабу». Тому, удаючи покірне ягня, він з солодкою посмішкою ката, що затягує зашморг на шиї жертви, промовив до Петра:
- Вибачаюсь. Наказуйте, добродії. Я виконаю будь-яку забаганку таких хоробрих та могутніх лицарів.
Не встиг Андрій, що вже вловив гірку отруту в солодкому сичанні відьмака, якось відреагувати, як його горшкоголовий побратим випалив:
- Хочемо пожирувати, як царі на трапезі!
- Беззаперечно виконую! – плеснув себе чомусь по чолі мольфар, і все довкола потонуло в сивому, з присмаком сірки, тумані…
Я спеціально не стану описувати вакханалію застілля з вишуканими їствами та напоями, які подавали чарівні східні танцівниці, одягнені у прозорі туніки, що ніби ранковий туман обвивали.., залишивши цей труд вашій розвиненій уяві. Нехай кожен читач сам, в міру своїх моральних засад та гастрономічних вподобань, живописно домалює цю картину, натягнувши на себе чумацьке лахміття моїх героїв. Але кінець «жирування» - за мною!
Содомо-гоморський бенкет був у розпалі…
Петро, з лебединим стегном в одній руці і з жіночим у другій, напівлежав на м’якому дивані. Крізь налиті хмільним медом повіки, затуманеним осоловілим поглядом, він спостерігав за Андрієм, який викобелював гопака на вщент заставленому їжею столі. З-під його драних чобіт у різні боки веселковими бризками розліталася червона та чорна ікра, перепели, фазани і ще якісь небачені фрукти. Послизнувшись на холодці та виконавши неймовірного піруету, Андрій безсило пристолився у закуски. Петро неквапливо перевів погляд з виснаженого тіла друга, котре, лежачи в зеленім інтер’єрі столу, нагадувало засушеного осетра, на свій гігантський живіт, що безсоромно виліз на світ, задерши сорочку по груди. У цю мить велетень недоречно (асоціативно) чомусь пригадав першу вагітність дружини-узурпатора.
- Оленка! – раптом закричав він. – Вибач пропащу душу! Додому! Додому! Кля-тий чаклуне, хочу назад!
- Беззаперечно виконую! – розтаючи у їдкому сірчаному тумані, єхидно промовив мольфар і смачно плеснув себе по чолі…
ID:
408998
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.03.2013 19:31:56
© дата внесення змiн: 14.03.2013 19:31:56
автор: Осіріс
Вкажіть причину вашої скарги
|
Нарешті і на чумацькій вулиці трапеза!Насміялася досхочу!Такий Ви дотепний, а Ваші герої такі кумедні і милі! 
Особливо класно, коли він під рукою на нудних педрадах. Адміністрація увесь час думає, що я коспектую їх виступи. 
бідолашка...це у проміжках між такими романтичними заняттями ще й творити! 
