То все так дивно, аж не лягають слова на папір.
Кожен наступний рядок знов і знов кострубатий.
Я бачу, як падають сотні й тисячі зір,
А бажаня своє не можу ніяк загадати.
Кожен раз здригаюся, згадую: не твоя,
І на колінах небо благаю: ЗАБУТИ!
Та від думок таких чужіє для мене земля,
Хоч і, як падаль, клюють мене ворони-люди.
Стою: роздоріжжя сплетених вулиць,
Таких же спустошених, як переплети висохлих вен:
Сотні тисяч людей, а я – як прибулець,
Без тебе я – непотрібний, без струму, фен.
Рими мої, аж до сміху, такі банальні,
І не лягають кострубаті рядки на папір.
Ніяк не промовлю слова рятувально-фатальні,
Хоч і шкода мені, марно вмираючих, зір…
