«СЯЙВО (ч.І)»
Там, де небо покрилося кригою
і під снігом засинає земля —
простирається світло у ріках
й відбирає потоки добра...
У лісах (із ялин твердолицих),
де не зникло життя...(де ще б*є),
і з-за крон, що торкають землиці
заметіллю туман виграє...
Та за танцями хвойних красунь
десь видніється чутка надій,
що живуть у лісничого тілі
і підвладні любові стихій...
День у день вони рвуться на волю,
крізь джерела, поза темнії води,
залишаючи душу розбиту
і позаду забуті пригоди...
Але якось все ж щастя прийшло,
а вірніш — десь незвано явилось,
з-за дерев, що купались в пітьмі,
ніжне світло яскраво іскрилось...
Зачарований дивом лісничий
став вдивляться у гущу в снігах,
аби світло нікуди не зникло,
аби бачить те сяйво не в снах...
Але поклик у казку не вів,
не втішав потаємнії мрії,
не живив лісника тим добром,
лише сіяв примарні надії...
«ПОЦІЛУНОК (ч.ІІ)»
Після ночі примхливих блукань
все ж досяг мандрівник острівця,
що оточений тінню ночей
і відтінками злого слівця...
На зволоженім троні ілей*,
що здіймався у темную вись,
чаклувала на сферах* красуня,
відправляючи диво кудись...
Промовляла тривожливим тоном,
очищала думки водоспадом
та направивши чари до гір,
устелила їх шлях зорепадом...
І зійшовши зі свого престолу,
темна леді змахнула руками.
Затремтіли лісничого думи,
уквітчалась земля під ногами...
Крізь барвисту симфонію смерті
і безликий танок сновидінь
прокотилось відлуння тривоги,
що буяло трильйоном жеврінь...
Її погляд насичений пеклом,
її руки обіймали життя,
приживляючи душу до себе —
відпускали тепло в забуття...
У очах він знаходив утіху,
у обіймах втрачав все, що мав
й втамувавшись замріяним сміхом
свій кінець неупинно стрічав...
Його тіло вкривалось камінням,
його голос надто тихим ставав,
але інших історій не буде —
бо лісничий, на сум, помирав...
Крізь повіки струмилось життя,
що виходило в вольностей світ,
де ілеї* в танку каяття
пожинали його, наче цвіт...
Коли ж пісня зловісна затихла,
королева розгорнула дарунок —
і відкривши вікно у серденько,
припіднесла отруйний цілунок...
