Ось і зима, срібними долонями обійняла,
До серця свого притулила, аж мурашки по шкірі,
Дихнула завірюхою, гори пуху намела,
Забіліла вся земля від пір'я в сніговому вирі.
Морозним цілунком обпекла, вуста й оніміли,
Сльоза по щоці потекла чи та сніжинка -пір'їна?
Хто зна, хто зна... А щоки, все ж таки порожевіли,
Від зимового вогню. Ох, закрутила хуртовина.
Калину в білому хутрі вже шматують снігурі,
Червоніють ягоди її й на пухкому килимі,
Горять кульки вогняні на гіллі і на стовбурі,
Смакують їх червоногруді птахи, мов одержимі.
А ми, радіємо зимі, заметілі сніговій,
Ягодам у клярі, сніжинкам, що від подиху танунь,
Новому дню, скрипу сніжку, лоскотанню зір між вій,
Красі зимі, ось такій, я віддаю свою пошану.