Вже час...і нехай всі ночі лишились у венах,
Із серця стікає, скрапує вчорашній день,
Тут і місто, і мрії, і гроші, і інші безглузді речі,
А загалом немає нічого — тільки Я й мої шрами,
І пара десятків пісень...
Віршами закуталась, знаю наскільки це важко,
Інколи вдавати любов, інколи стріляти собі в чоло
І знати, що завтра мені знову вставати із того ж самого ліжка,
Із того самого дому виходити,
І якщо цей дім змінюється тієї ж кожної ночі...
Мої кроки, навіть у тиші схожі на крики,
Схожі на оплески власних долонь, так гучно...
Тепер це не так важливо.
Це місто належить мені,
Його чорні усмішки печальних очей,
Весь бруд, і асфальт розбитий на друзки,
Важкого бігу і розламів — так хотілось назад до себе...
А тепер це місто посміхається, плаче, обідає разом зі мною,
Вириває з легень повітря чужих, колись надто близьких...
Тобі не дійти, не доїхати...і ніколи його не знайдеш,
В тебе тільки погані новини, чужі провини, холодні руки,
І надто пусті квартири.
А мої листівки не приходять з ранковою поштою,
Я відправляю їх, як і свої кораблі...
Океани переповнили моє місто.
Привіт моє “Я” і “Я” і нікого більш не потрібно.