Стоїш над обривом і бачиш як відходять і приходять хвилі, наче блудні сини, які завжди повертаються до свого батька – Величного моря. А якщо колись не повернуться що буде? Хвилі не повернуться до моря…
Обірветься мотузка, зникне все, коли люди перестануть повертатися, коли вони втратять своє місце.
Мрії вже давно розумово відсталі. У нас нічого не залишилось всі звикли втрачати і забули, що ми ще люди. Окрім нас на планеті багато людей, яким потрібне повітря, море, краса. Але проект самознищення розпочатий. Озиратись боляче, зупинятись не хочуть, дивитись вперед страшно. Якби хоч трішечки розуму цьому світу, якби хоч маленьку капельку добра і любові, хвилі повертались до моря завжди.
Як чудово було б… коли всі…. Неважливо вже.
От так пливеш над прірвою в житті глибоким морем.
