Великі кулі,
у просторі пустот,
на нитках нанизані,
інфінитні мінори
супроводжують рух…
Вас там десь,
у холоді,
від мене відрізали,
а я тут у відчаї,
прибитий до вух.
У світлі твоєму
лунає комедія,
усього людського
буття.
Нагорі вам всім смішно,
а насправді –
трагедія:
стогнуть мужи
в пошуках каяття.
І так і живем,
потопаєм
в крижаній екзистенції.
Шукаєм ключі від дверей
у твій дім.
Щасливі живем
на неіснуючу пенсію.
Але ж ти бачиш, ми –
зграй пантомім.
Танцюємо, корчимось,
радісні морди.
Ми –
в твоїх нот океані,
загублений Магеллан.
Скажи нам, пропащім,
куди ведуть ці акорди?
Скажи нам,
Бетховене,
Людвігу ван.
