Приходить осінь. Наші очі звикають до маскараду листя навколо, яке хизується один перед одним своїми барвами. Осінь… Вона починає втрачати своє обличчя, додаючи до свого образу холод, самотній сніг, що заблукав поміж втомлених хмар і рятувався на долонях замріяної акторки. З кожним новим днем, вмощуючись перед дзеркалами-калюжами, вона виймала тонкі шпильки з довгого волосся, що потоками звивалося на плечах. Багряні потоки сягали холодного обличчя дзеркала, танучи у його безмежному просторі. Вона втрачала віру у свої барви…. У хаотичному темпі життя її вбрання бруднилося втомою, чиїсь руки нахабно зривали сумні погляди із зіниць, шматуючи душу на клаптики, що звисали з обідраного серця. Ось вона – осінь….. Зневажена людським егоїзмом, байдужістю….
Розтріпана, боса осінь постала перед сіро-зеленими очима. Її знекровлений погляд підвівся, чіпляючись за надію, що хоч хтось помітить зневажену душу. Сіро-зелені зіниці пильно вдивлялися у зморене обличчя, що віддзеркалювалося у калюжах, тихенько шепочучи заплутані речення.
“Щоденно кожен людський егоїзм перетинається з десятками інших таких самих клонів. Хтось виховано вклониться, інший – зверхньо посміхнеться і крокуватиме далі, щось виникне між цими чужими поглядами, проте не витримає випробування чесністю. Інколи ми шукаємо відвертості, щирості у реальному житті, проте скрушно похитуючи головою йдемо у світ своїх мрій. Життя чомусь відмовляється дарувати нам людей, які можуть простягнути руку, підтримати чи банально мовчки посидіти навпроти, слухаючи наші сповіді-думки. Ми не вміємо слухати, співчувати, живемо у вирі власних бажань та мріємо про отримання людського розуміння.
Хоча….. Зупиніться на хвилину… Оберніться на своє життя, перегорніть декілька його сторінок і можливо там знайдуться речення, які будуть виведені нерозбірливим похапливим почерком. Усі постаті навколо поспішають жити, встигнути за примарами власного життя. Зверніть свою увагу на ті спотворені слова!! Вони чекають, що хтось вдихне життя у їх легені. Що ж робимо ми?? Згідливо збираємо свої думки, ховаємо якнайдалі, аби забути про те, що кожен з нас має почуття, вміє відчувати і бути особистістю. Манекени…. Озлоблені, втомлені та пристосовані до життя з чиїмось думками, почуттями. Чому забуваємо, що теж можемо подарувати світові свої думки, емоції, страждання??? Нехай вони будуть кволі, втомлені, проте вони наші, виплекані душею, серцем, сховані далеко у закутках власної совісті, але вільні!! Чуєте мене!! Вони є вільні!! Не штучні, не створені кимось, аби задовольнити чужий егоїзм!! Відчуйте свої душі, подаруйте їм надію, що вони комусь потрібні, що можуть одягнути кольорові шати, радуючи очі навколо. Роками мої зіниці вдивлялися в обличчя перехожих, шукаючи там відповіді на безліч запитань, що снували у голові. Проте хто зупиниться, вислуховуючи твої душевні вагання? Всі поспішають за власним егоїзмом, який тягне нас вперед у перегонах життя.
А чи є тут місце для щастя?? Чи це слово постає як табу нашої реальності?? Щастя?? Таке коротке слово, за якими ховаються усмішки, щирі бесіди, відвертість. Все те, чого ми щоденно уникаємо, намагаючись втиснутися у рамки суспільних думок, переконань. Спробуйте зробити крок і подивитися на світ поза межами штучної реальності чиєїсь уяви. Там є люди, які вас зрозуміють, просто запитають, як минає ваш день і порадіють разом з душею. Хтось скаже, що ви – чудо, інший назве генієм, але головне, що серця відбиватимуть один ритм, створюючи нову історію душі. Не варто боятися відкрити душу, пустити до неї нові емоції. Живіть!!! Благаю вас!!! Переступіть межу власного страху!!! Розбийте манекени своїх душ!!!! Вони чекають на ковток життя!!!!”.
Тонкі пальці сіро-зелених очей розчісували волосся втомленої акторки-осені. Поволі багряні потоки впліталися у довгі коси, переплітаючись з червоними стрічками. Вицвілі очі зверталися до неба, бажаючи вразити його своєю оновленою красою. Осінь також хоче мати вільне серце, яке потрібно іншим. А чи ваше може когось почути??
Як там вже казали?Геній!)))Чудово прочиталося, образ осені досі перед очима. І роздуми-переживання також зачепили.Розділяю ці думки, і комент леді Фотинії також не лишив мене байдужим. Є ще живі люди на Вкраїні! Є серця, що можуть чути, що не просто так відбивають ритм у грудях.Ці серця являються вікнами у білий світ для наших душ, що не стали пластиковими.І, надіюся, не стануть!
філософ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую за розуміння=)))значить я щаслива, якщо є такі люди=))
Очень близки мне Ваши мысли! Недавно тоже об этом думала: что люди редко стали "говорить по душам". "Оцифровались" мы как-то: кто почём купил, где отдохнул, курсы валют... Утрирую, конечно, но встречи больше напоминают ярмарку тщеславия, выпендрёж, мало подлинной душевности, участия, больше "себя показать". В который раз примите искреннее восхищение красотой языка и образов!
філософ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую Вам!!!Стосовно Ваших слів можу сказати, що тут Ви маєте мою підтримку!!Наша реальність стала занадто пихатою,штучною, якщо можна так висловитися....проте знайшлася одна хороша людинка, яка наштовхнула мене на ці роздуми, до написання цього твору=)за це я вдячна, бо мала змогу переконатися,що є живі душі і серед тих з ким я спілкуюся є такі люди!!це привід для гордості!!!!
дякую за розуміння=)))значить я щаслива, якщо є такі люди=))
