ВСТУП
Земля двадцятого століття як і Земля двадцять п'ятого, різниця не велика. Урбаністичного виду міста, що нагадують мурашник. Особливо це відчутно з дахів хмарочосів, людський потік на тротуарах не зменшується ні на хвилину. Пожвавлені вуличні магістралі, що не здатні пропустить через себе потік машин, і звичні затори та пробки на дорогах, не дивлячись на старання вуличних патрульних та жестикуляцію, червоного від сорому, робота – світлофора.
Нескінченний потік людей в розкриті пащі підземного транспорту можуть викликати страх у людини з чутливою психікою. Наш же народ вже до всього звичний, і до штовханини в транспорті, і до бабусь, що стогнуть та причитають, а коли підходить автобус, з силою важко – атлета втягують за собою не змінні візки, опиняючись по – переду всіх. І вам залишається стояти в натовпі, і про себе дивуватись на ці картини, що так подібні між собою. Картини буденного життя. І не важливо, що населення Землі перейшло по кількості всі показники минулого, і зараз нараховує по чисельності десять міліардів, не важливо, що наука зробила великі кроки в своєму розвитку, не важливо, що вчені почали долати славетне потепління, не важливо, що давно розвідано Сонячну систему, і влаштовано десяток колоній на інших планетах. Важливо одне – людський мурашник, з своїми турботами та власними, егоїстичними переживаннями, і не зважанням на плач дитини в червоної від сорому матері, не зважанням, що поруч товстуна – дядька стоїть молода вагітна жінка, що її хитає від тісняви та транспортної задухи.
Не скінчено нудний людський потік. Сірі обличчя, мов в пилюці буденних турбот, непомічанням краси сонця та чистого неба. У всі часи людство буде однаковим. Його вже нічим не здивуєш – ні красою природи, ні цінами на паливо. Тільки й чуєш нарікання на уряд, на кризу, та порівняння з кризою початку двадцять першого століття. І по ходу цього стаєш помічати і за собою подібні речі, нарікаєш, робиш вигляд, що ти один в повному вагоні, і не звертаєш вже уваги на красунь – дівчат, що стали поруч.
Від людей не можна знайти порятунок. Людські голоси чутно кругом, голоси вдень та вночі. Цілодобово. На якусь мить можна забутись в важкому сні без сновидінь, і знову цілоденна рутина, що так остогидла, та іншого виходу нема. Можна плюнути на все, забутись з книжкою в руках, забутись з навушниками, де лунає власна музика.
Він був сучасним продуктом сучасного світу. Витвором генетиків – чудотворців, що виростили його з пробірки для роботи у славу та розвиток земної цивілізації. Могутнє здоров'я, сила, зріст – до двох з половиною метрів, широкий в плечах, тонкий в талії, стійка психіка та врівноважений характер. Та на погляд вчених – психіатрів, надто чутливий, надто чесний, надто вразливий, як на професійного астронавта, розвідника нових планет. Бракований матеріал, як казали генетики, психологи ж дали можливість закінчити освіту, але й досі командування не давало призначення, схвильоване діагнозами лікарів – лейтенант Влад Старшинський має чутливу психо – сферу, здатний приймати випромінювання свідомості людей. Вже цього було б достатньо, щоб лейтенант забув про військову кар'єру , і був змушений жити на скромну, надто скромну, ставку працівника об'єднаної служби НАСА,
Три роки після випуску пройшли швидко, разом з цим надто повільно для його діяльної натури. Двокімнатна квартирка в менш урбаністичному місті, ніж центральні райони обласного міста, тихий закуток з його власними речами, і стандартні меблі, домашня техніка, з інвентарним номером на тильній стороні.
Роки навчання, позбавлення дитячих радостей від самого моменту коли почав себе усвідомлювати. Стандартне ставлення до юнкерів в ліцеї – інтернаті, стандартні усмішки та похвали з боку вчителів та командирів – наставників. Стандартні стосунки між юнкерами – дітям прививали любов до уставу та дисципліни постійними покараннями та нарядами поза чергою. Саме в той час тільки почав входить в моду новітній спосіб навчання – запис знань на кору головного мозку, юнкерам, потім курсантам, лишалось тільки на практиці затверджувати отримані знання. Навчальні заклади були суто специфічними, з належністю до ВКС ( військово – космічних сил) країн, що на кінці двадцять третього століття виникли на ниві колишнього СНД та Євросоюзу. Під егіду НАТО та НАСА стали всі військові сили Землі, з спільними командуванням, з спільними завданнями. Після прориву в космос, перших спроб колонізації Місяця, Марса, користь від цієї методики командування стала видна одразу ж – Америка мала кращих вчених, краще фінансування, Україна вчених, що славились на всю планету своїми божевільними проектами. А за людьми вже справи не було – вчені генетики змогли обійти закон про клонування вирощуванням професійних військових та астронавтів прямо з пробірки; вже з заданими органічними змінами. Такі собі універсальні солдати, без страху та совісті, здатні на виконання завдання; ініціатива віталась, фантазія теж, тільки без особливого фанатизму. Як відомо – ініціатива наказуєма, колись виражались в більш грубішій формі, але ж ми намагаємось бути інтилегентами, принаймні, ними здаватись. Ось тільки людей, що виділяються з загальної сірої маси, ніколи не любили. Ні в двадцятому столітті, ні в двадцять п'ятому. Особливо таких, що і можуть за себе постояти, і роблять вигляд, що їх нема, не існує в природі. Як не існує в природі надто живого погляду чорних очей, що ніби дивляться мимо, але й дивляться наскрізь, помічаючи все, всі людські недоліки та вади. Не існує в світі такого ясного розуму, і такої ясної голови, яка не похилилась і через десять років суворої військової муштри. Командування особливо не вітало подібні прояви людяності, і намагалось відсіяти подібний живий матеріал ще на перших же роках навчання, його ж рятувало бажання вчитись. Коли його однолітки вовтузили один одного в спорт – залах, або тискали дівчат в душових, він просиджував вільний час в бібліотеці, не з посібником, а тою літературою, що вважалась дурисцікою – романи класиків минулого особливо його вабили. Можливо саме й це зіграло свою роль – його погляд завжди був ясним, а дії не передбачливі.
А потім ще й психологи помітили велику активність передніх доль головного мозку. На той час вже почали підходить до виникнення над можливостей у людини – телепатія, екстрасенсорика, велись дослідження у виявленні чи розкритті цих можливостей у людини. І ці ж дослідження показали чутливість психо – фону у молодшого лейтенанта Старшинського. З подібними якостями йому не місце в космосі, де вітається тільки жорсткість, холоднокровність, швидкість у прийнятті важливих рішень. Дивакам там не місце, заявили визначні світила науки та чини з командування, а він був диваком, вже з своїми поглядами на життя та ставленням до людей. І вже три роки про нього згадують коли необхідно переслати на його рахунок скромну суму, в нього все ж таки вклали гроші, і не можна було так і залишити на вулиці, командування все ще вагалось з завданнями для нього.
Три роки постійних пошуків самого себе. Три роки на звикання до життя в цьому сірому болоті, яким називається суспільство. Три роки спроб не збожеволіти від постійного сприймання людського фону, від бажання вихлюпнути всю негативну енергію просто в натовп – в такі моменти свербіли долоні, а внутрішній зір бачив на долонях згустки вогню. Вивільнення енергії з організму він виявив вже пізніш, внутрішні вагання, сумніви, не дали повідомити про це медикам. Три роки пошуків привели до виходу в новий світ, не того про який він чув, а в справжній світ людей, людей байдужих один до одного. Минулись часи романтики, романтики не відомого простору, його викинули на берег самостійного життя, без друзів, родичів, без особливої підтримки, в той час коли вже і знайшов перше кохання – подібне тільки віталось, молоді пари мали більше шансу попасти в команду корабля розвідки, і знайшов друзів. І все в один момент пройшло, коли разом з атестатом зрілості та дипломом про освіту, отримав наказ явитись до начальника академії. А там і довго тривала відпустка, з суворою забороною йти кудись працювати – його можуть викликати до командування любої миті – з презирливою усмішкою коханої дівчини, для неї він вже ніхто і звуть ніяк.
Три роки пішло на те, щоб навколо нього виник власний світ, куди ніхто з сторонніх не допускався, та й нікого не було. Світ де грала його власна музика – його з дитинства вабили тільки класичні твори далекого і не дуже далекого минулого, світ де були його власні книжки, подібної епохи; і на вулиці він був з навушниками, та темних окулярах, тим самим відгороджуючись від навколишнього світу. Можливо саме наявність власного світу, де жили видумані герої, та були колись видумані події, і подіяли на його власне життя, манери одягатись, манери поведінки. Бо вже швидко на ньому почали бачити не темно – плямистий костюм та високі черевики і уставну зачіску, а чорну, шкіряну куртку з косою застібкою "блискавка", чорні штани, високі черевики, чорний, товстий світер, чорні окуляри, дивні пальчатки без пальців. А нещодавно його бачили на дивному двоколісному транспорті, в якому історики могли впізнати мотоцикл, значно вдосконалений, але шум двигунів лишився тим самим.
Між іншим, коли Влада бачили на мотоциклі сусіди і в містечку де він жив три роки, там його бачили в останній раз. На запитання сусідів, посильні з академії чули тільки одну відповідь – ніхто не знає де дівся їхній сусід – дивак, і висловлювали радість з цього приводу – багатьом не були до смаку і його спосіб життя – замкнутий, відокремлений, і дивна музика з його квартири. Зникли і його речі, в основному книжки, музичні записи. І жодної записки, що могла повідомити куди він поїхав.
Зник зі світу реальних людей, з світу жорстокої реальності лейтенант Влад Старшинський, і прийшов великий мрійник, романтик з серцем дитини та нахилом до авантюри, людина, що мала спрямувати своє життя на пошук світлої істини, пошук сенсу життя... останнє він погано усвідомлював – погляди на життя мали становитись по іншому в Полковника. Саме таке ім'я, а не звання, обрав собі Влад, начитавшись книжок минулого. Саме цей персонаж особливо сподобався юнакові, був такий собі Полковник, що пройшов випробування і знайшов свою власну істину, свій власний сенс життя.
Під гул потужного двигуна, ядерний синтезатор, змонтований в паливному баку машини, – вже не мотоцикл, а байк – під шум вітру та музику в навушниках, Полковник за пів року перетнув територію України. Кредитна картка планетарної банкової системи забезпечувала самим необхідним в дорозі. Ядерний синтезатор перетворював на паливо любе побутове сміття, а байк, перебраний власними руками, тепер не потребував мастильних матеріалів. Документи лейтенанта ВКС вберігали його від зайвої уваги патрульних на дорозі, і місцевих правоохоронців, а зацікавлені погляди в спину швидко забувались самими ж цікавими – за кілька хвилин люди вже забували про дивну постать на дивній машині, що гурчала по середині траси. Здатність знімати мінімум пам'яті в людей, спогад про свою появу, Полковник відмітив не одразу, просто палко хотілось, щоб про нього забули, і не звертали уваги, а після цього послідувало легке напруження волі.
Саме зараз, після шести місяців в дорозі, він знав чого не вистачає людству, про, що саме співали люди з довгим волоссям, відомі в двадцятому – двадцять першому столітті як група "Арія". Саме пісні про свободу та вітер, білу полосу на дорозі та горизонт, були вирішальними в його житті, вони й змусили піти проти встановлених правил та норм поведінки. Одяг же мав підкреслити його власну не подібність до інших представників сірої маси, якою так називаєме людство, просто – натовп – прикриває своє справжнє лице. За маскою повсякденних турбот ховається абсолютна байдужість один до одного, люди втратили останні крихти людяності, тепла та світлого вогню. Байдужість не тільки один до одного, але й до навколишнього світу. Покінчивши з загрозою потепління, покінчивши з загрозою всесвітнього голоду та перенаселення, загрозами планетарних хвороб, заселивши мало не половину планет Сонячної системи, прості люди, не зайняті в важливих проектах, звичайні обивателі, занурились в свої мізерні проблеми, і забули про красу навколишнього світу, про яскраве сонце над головою, усмішку дитини. У моду увійшов шлюб по розрахунку, люди забули про світлі почуття, забули про почуття до прекрасного, і народження дітей віддали на руки лікарів та генетиків – батьків цікавило тільки здоров'я дитини, позбавлення її таких вад як співчуття, радість вражень, сум за коханою. Тих же, хто не йшов в ногу з модою, науковим прогресом, вважали диваками, відводили останнє місце на сходинках добробуту. Під загальним впливом остракізму вони були змушені йти з урбанізованих районів великих міст, оселятись в закинутих областях Землі. Такі області виникли після загального переселення народів, в епоху побудови двадцяти великих мегаполісів, в самих кращих куточках планети; проект урбаністичного міста, здатного розмістить в собі до двох міліардів чоловік – був фантастикою в двадцятому столітті, і став реальним в двадцять п'ятому. Мегаполіс з своєю централізованою владою, системами постачання, виробничими зонами; та будинками – хмарочосами в центрі. Людство давно відмовилось від ведення сільського господарства – після винайдення штучного білка, і повному переході на генну інженерію. І, колись відомі міста, з розвинутою інфраструктурою, стали безлюдними, історичні пам'ятки були законсервовані для нащадків; зараз там жили тільки спогади, привиди минулого, і диваки, яким місце в сучасному місці не знайшлось. Це вони наново підняли запущене сільське господарство, це вони не давали відомим містам канути в лету, і по мірі своїх сил намагались зберегти пам'ять минулого для нових поколінь з надією про відновлення світла та тепла в поглядах людей.
Саме до одного з таких закинутих міст на березі Чорного моря, на старих картах воно було відоме як Одеса, і підїждяв Полковник дощовою осінньою порою.
Пів року блукань не були даремними. По – заду були ночівлі під відкритим небом, під чистим небом, де так яскраво світять зірки, і вони здавались такими близькими, рідними. Пів року випадкових знайомств. Добрих і не дуже. На дорозі траплялись різні люди, чим далі від цивілізації тим все різними вони були. Тут не було місцю не рішучості – або людина підходить до вогню відкрито, і для неї є тепла ковдра, чашка гарячого чаю і гарячий суп, або ж тінь, що крадькома ховається за нерівності ґрунту, і тоді вона й лишається тінню – навчений боєць, він нікого не вбивав і не калічив...
Ночівлі, випадкові зустрічі, ніщо не могло пояснить потягу до самотності, потягу до свободи, випадкові люди так і лишались випадковими, вони зникали з настанням ранку, залишаючи за собою самотній слід на піску. Такий і він, самотній блукач.
Осінній дощ наганяв сум, ностальгію за теплим куточком, ностальгію за теплом не тільки від каміну, а й за теплом близької людини. Полковник не був призначений для самотності, та, щоб покохати над собою необхідно було зробити зусилля. За час подорожі були не тривалі стосунки, і чим більш вони були не тривалі, тим більш хотілось чистого кохання, але де його знайдеш. До міста залишалось більше ста кілометрів. На узбіччя викинуто недопалок, в багажну сумку заховано термос – в ньому бовтається кави на чотири порції, запас буде необхідно поповнити в найближчому взірці цивілізації – були такі райони де продавались продукти, одяг, не першого ґатунку, але користуватись можна. Щільніше запахнуто куртку, шкіра не пропускала вологи, але осіння сирість вже відчувалась; пальці звично обхопили ручки керма, двигун радісно загарчав, надаючи голосу під час підгазовки. І знову в фарі дальнього світла тільки мокрий асфальт, краплі дощу на прозорому забралі шолому, шурхіт коліс, гул двигуна, і музика в навушниках. Полковник налаштувався на останній перегін без зупинки, почав занурюватись в відчуття дороги, невпинного руху... коли на периферії зору помітив темну постать, вже в задньому дзеркалі побачив, що постать мало не впала на узбіччя обтьопана водою з під коліс байка. Полковник був готовий заприсягтись, що фігури ще мить назад не було, тим не менш натиснув на гальма і рвучко розвернувся. За кілька секунди він був біля темної фігури, що виявилась людиною в чорному, довгому до землі, плащі; темному від кольору, чи від того, що мокрий. А в світлі фари промайнуло дівоче обличчя, налякане, втомлене, молоде, юне, чисте, і таке змучене.
"Шановна, я вас забризкав? – Полковник ніколи не вмів спілкуватись з жінками, зараз був просто розгублений подібною зустріччю. У відповідь тільки заперечливе похитування головою, і погляд з під низького каптура. Чорні бездонні очі, чистий погляд зовсім юної дівчини ножем полоснув по серцю, що вже загрубіло, обросло шаром непроникливості. – Я їду в Одесу, вас підвести? – Полковник оглянувся, ніби шукаючи місця звідки могла появитись дівчина. Кругом була темрява, дощ. Не отримавши відповіді і на це запитання, поцікавився: - Ви змерзли, у мене є гаряча кава?" – І дівчина кілька раз швидко кивнула головою, обхопила обома руками чашку з кавою, кілька раз відпила. Полковник помітив які в неї довгі, нервові, пальці, яка вона маленька на зріс, плащ цілком ховав обриси фігури. І у вдячному погляді, після кави, виникло відчутне тепло, дивне сяйво. – "Дякую, вам, кава була дуже доречною." – її ніжний, трохи грудний голос ножем різонув по серцю, на слух же видався приємним. У дівчини були явні признаки близьких запалень легень, не дивно, в шкіряному плащі, осіню, в дощ; під час навчання всі отримали навики медиків для надання першої допомоги, йому ж допомогли це визначити приховані сили – лікувати людей навчився недавно, ось тільки лікувати сам себе не міг. – "Вам терміново необхідно в сухе місце, перемінити одяг." – "У мене нічого більш нема, та йти нікуди..." – немов демонструючи це дівчина на мить розпахнула плащ, під ними нічого не було. що змусило Полковника далі діяти, він і сам не знає. Вкутав дівчину в товсту ковдру, посадив поперед себе на байк, прихиляючи до теплого синтезатора, закриваючи собою від вітру, погнав байк по трасі, тільки молячи богів про чисту дорогу – траса була занедбана, нею ніколи не користувались.
Далі все було мов в тумані. Гонка по занедбаному місту, квапливі пошуки більш вцілілої будівлі, наявність скла в вікнах була бажаною, відлуння двигуна в колодязі двору, не надійно замкнені двері, низька стеля квартири де під ногами стукали поламані та понівечені меблі. Лишаючи дівчину вкутану в ковдру першим чином вискочив на вулицю, з багажних сумок забрав припаси, сам же байк поставив ближче до вікна і накрив товстим брезентом. В відносному теплі кімнати дівчина помітно ожила, і перш, що він почув повернувшись в кімнату, її надривний грудний кашель. На дрова пішло все, сили вистачило, щоб ламати старі меблі і кидати на середину кімнати, туди ж пішли виламані дошки підлоги з іншої кімнати. За кілька хвилин в центрі кімнати палало веселе полум'я. Що далі робити Полковник знав, але вагався – не знав як дівчина сприйме його намагання їй допомогти. Але її зігнута в кашлі фігура, надривний кашель, прийняли всі вагання. Він тільки дивився, що робить, забороняючи собі дивитись на оголене тіло, забороняючи собі відчувати шовковистість юної шкірі, не відчувати аромат молодого, чистого тіла. Холодний спирт на холодні руки, на холодне тіло дівчини вогнем обпік його серце, уривками, мов в тумані він бачив і плаский живіт, округлі груди, і підтягнуті сідниці, і її очі, очі в яких світилась біль, напруга, дитяча довіра – ніби вона розуміла – цей велетень спасе від всього, в першу чергу від себе самого. Наступний приступ кашлю змусив його піти на відчайдушний крок – напружена до тремтіння долоня над легенями, заплющені до болю очі, і сильне бажання допомогти, віра в свої сили. І він, той хто вже втратив віру в людей, в самого себе, в вищі сили, раптом повірив – він в змозі допомогти дівчині...
До вух долинув гулкий стогін, на щоках дівчини виник рум'янець, а під його співчутливим поглядом, дівчина засоромлено опустила очі, похапцем натягнула на себе ковдру. Вже тільки потім запитала: - "Де я?" – "В Одесі, ми зустрілись на трасі, сто кілометрів на північ. Ви йшли по узбіччю. Хто ви, як вас звати?" – По юному обличчю дівчини пройшла тінь задуми, видно, що спогади даються їй важко. – "Називайте мене ... Кьяра..." – "Ви читали "Дівчину мокрого плаща"?" – нік персонажу з цього роману дуже сподобався Владу, як і сама дівчина. Другий нік з цього ж роману він взяв собі. В чомусь події роману були схожими з дійсністю, десь в глибині свідомості ворухнулась думка – чи взагалі випадковою була ця зустріч? Надто вже багато подібностей. Та потім змусив себе відійти від цієї думки, надто фантастичними були події роману, надто вже випадковою була зустріч. Ось тільки чому дівчина не пам'ятає звідки вона, адже на жодне запитання відповіддю була мовчанка, мучительні спроби пригадати. – "Мабуть читала, я нічого не пам'ятаю..." – дівчина слабо заплющила очі, швидко її дихання стало тихішим. Полковнику довелось вечеряти самому, вечеря видалась не смачною, довелось лишити на ранок. Тільки кава, сигарети, і нічний дощ за вікном. Коли б не дівчина, вкрита ще одною ковдрою з його запасу, це все здавалось би сном.
Ніч видалась Полковнику надзвичайно довгою. По кілька раз виходив на двір, ніби перевіряючи як накрито байк, чи почав вщухати дощ, насправді ж очікував, що дівоча фігура вкрита двома ковдрами зникне як приємний сон. Він давно перестав вірити в дива, в дружбу, в чисті почуття; давно перестав радіти зеленій траві, та ясному сонцю. І від звичайних людей різнило тільки одне – він був не звичайною людиною, наділений великими внутрішніми силами, не міг знайти їм призначення, це була одна з причини продовження безконечної мандрівки, другою причиною був потяг до свободи. Тепер він не буде виконувати накази командування, і хай йому грозить трибунал і виправні роботи – на виклики командування він не буде відгукуватись, хай самі шукають. Коли крізь запилені вікна та дощові хмари почало пробиватись сонячне проміння, і вогонь багаття почав згасати, на нього тільки зараз найшов глибокий сон без сновидінь.
Йому снився сон – мати поралась на кухні, і до його кімнати долинали пахощі смаженої курятини, його улюбленої страви. В кімнаті тепло та затишно, і так не хочеться вилізати з під теплої ковдри...
Сон раптово минувся. Він ніколи не мав матері, і не мав власної кімнати. Сон пройшов, тепло і запахи лишились. В розплющені очі вдарило сонячне проміння, від дощу не лишилось і сліду, а від багаття і справді йшов запах курятини з його запасів. Біля вогню поралась дівчина. Вражений красою він кілька хвилин зачудовано милувався нею, її легкими рухами, грацією лані, тонким станом, і округлими фігурами. На вік їй було менше двадцяти... ніби помітивши його погляд дівчина накинула ковдру, і видіння зникло, пора просинатись по справжньому.
"Як спалось, Кьяро? Як ти почуваєш себе?" – "Дякую, ви допомогли мені вчора. Я ... вам винна щось за це?" – від подібного запитання Полковника передьорнуло під ковдрою. – "Нічого ти мені не винна... молодій дівчині нічого робити на порожній трасі, на моєму місці так вчинив би кожен." – "Ні, не кожен. В нашому світі вже не лишилось місцю для добра та щирості. Як і довірі..." – "Мені можеш довіритись..." – в запалі вигукнув Полковник, скинув ковдру і вискочив на вулицю. Звична розминка, холодне обтирання позбавили його юнацьких думок, і повернули до дійсності – дівчина сама, без захисна, в одному плащі легка здобич для людей іншого ґатунку. Про себе він не думав – він і застарий для неї, і надто вона молода, без захисна, щоб цим скористатись. Надто великий вплив на нього був через книжки, виховалось в ньому рицарське ставлення до жінок, хоч і не раз доводилось переступати через це, та то були такі жінки, не варті серенад та квітів ранком.
По якості приготовленого сніданку було видно – дівчина давно в поході, і вміє користуватись туристичним спорядженням, тільки виникали запитання – як довго вона в дорозі? де її речі? Смакуючи курятиною, по якій не скажеш, що вона приготовлена з штучного білку, Полковник розумів – ці запитання нічого не варті. Дівчина опинилась в халепі, і їй потрібно допомогти. Ось тільки якої саме вона потребує допомоги, чи може нічна зустріч була таки випадковою? А якщо ні? В кінець заплутавшись в думках, Полковник відставив брудний посуд, і прийняв з рук дівчини чашку міцного чаю. Вся її ніжна та тендітна постать виражала готовність допомогти, подяку, адже запалення легень не виліковується в кілька хвилин, останнє, здавалось, мало її дивувало.
"Потрібно вирішувати, що з тобою робити, дівчино." – він ще вагався її називати ніком, який назвала під час знайомства. – "Ти просив тобі довіритись, я довіряюсь тобі, - тихо відповіла, уникаючи його уважного погляду. – Мені йти нікуди..." – Відповідь була до болю простою, констатація факту, і тільки. Ні прохання, ні запитання. Вона, ніби тим самим, віддавалась на його волю. Рішення, яке мав прийняти, було не з простих – лишити дівчину на дорозі не дозволяла совість, і брати з собою... Недопалок полетів у вогонь, ніби тим самим перекреслював всі свої вагання. – "Ти справді не пам'ятаєш, що з тобою трапилось на дорозі? Чому ти опинилась на узбіччі, в одному плащі?" – "Так, - тихо відповіла дівчина, після ще одної болісної спроби пригадати своє минуле. – Я ледве пригадала нік, яким мене називали... все інше мов в тумані." – "Поїдеш зі мною, мої мандри не відомо скільки займуть часу, можливо нам пощастить знайти відповіді на всі запитання. Та тобі не личить бути в одному тільки плащі, - під уважним поглядом дівчина зашарілась і опустила голову. – По обіді ми будемо в місцевому супермаркеті, вибір не великий, але щось для дитини можна підібрати." – "Я не дитина, - дівчина гордо підняла голову, - мені сімнадцять." – "А мені тридцять три, є різниця?" – в голосі Полковника був виклик, і прихований біль, дівчина подобалась все більше, ось тільки він і досі не вірив у дива та почуття.
Обласний супермаркет знаходився там, де й мав бути. Про нього розказував один з випадкових знайомих в дорозі. Туди привозили товар не самого кращого сорту, але вибір був надзвичайно великий – від продуктів харчування, до запчастин до різного транспорту та заправок для різного типу двигунів. Не зважаючи на полуденну пору, навколо високої та великої будівлі магазину було гамірно. Навколо кружляли різні дива техніки – від трьох колісних до шестиколісних монстрів, які чаділи дизельними двигунами і були здатні подолати любе бездоріжжя. Дорога та воля вабила не тільки романтиків, за межею добробуту та якості життя, за порогом цивілізації опинились різні люди, і не першого ґатунку – різний набрід, шукачі пригод, наживи, чорні археологи. Вони збирались в групи, ворогували між собою, ховались від служб безпеки, і спільно дивились вовком на людей з чистим сумлінням, подібними до них, і, разом з тим, іншими поглядами на життя.
Відчуваючи на потилиці ворожі погляди, Полковник вів за собою дівчину, не випускаючи її тонкої руки, і тримаючи ближче до своєї спини, готовий любої миті відбити зрадливий напад. Можливо саме ця готовність і відвертала погляди волосатих дядьок, вкритих татуюванням по самі вуха, в іншому б випадку в спину чулись би осудливі викрики, лайка – людей в шкірі, з довгим волоссям, з ясним поглядом, що відчувається і через чорні окуляри, що лишають на стоянці потужний байк – не любили у всі часи. Особливо зараз, коли людство, вже в котре, опинилось на порозі кризи, не фінансової, а кризи виживання і розуміння самих себе.
Відділ готового плаття порадував своїм вибором, хай якістю тут не пахне, та є чим порадувати дівоче серце, прикидаючи на око розміри, Полковник вибирав білизну, взуття, інший одяг, зовсім не думаючи про фінанси – за час мандрівки навчився економити на собі, і на рахунку зібралась чимала сума. В основному брав той одяг, що придатний для тривалої мандрівки, разом з тим, що буде личити дівчині, її фігурі. Після кількох заперечень, на які він не звернув уваги, Кьяра тільки ловила одяг і складала до товарної корзини, не відводячи від Полковника зачудованого погляду.
Вже зважаючи на дівчину в продуктовому відділі Полковник зробив більший запас концентратів, не тільки м'ясних страв, але й соки, фрукти; докупивши ще кілька дрібничок для жіночої гігієни – він і сам не знав звідки прийшла ця думка, Полковник залишив магазин, лишивши там значно більше ніж розраховував. Але це все було варте всіх витрат – в дзеркалах дівчина виглядала значно інакше, ніж раніш.
Чорний довгий плащ, шкіряні ботфорти на високих підборах, штани з тонкої шкіри, чорний товстий світер, пальчатки. В перукарні її волосся вимили в привели в належний вигляд, в довершення на ній були чорні окуляри, а за спиною шкіряний рюкзак з різними жіночими дрібничками.
На виході з магазину Полковник на периферії зору відмітив зміну загальної обстановки. Він ніколи не дивився по сторонам, чутливість до природного фону, широкий обзір – він вмів дивитись на триста шістдесят градусів не повертаючи голови, помічаючи кожну зміну і вчасно реагуючи на неї. Це й допомогло перехопити чоловічу руку, що була направлена на його плече. Власник ніби й не здивувався. Зарослий по самі очі бородою, якої вже давно не торкалось лезо бритви та нижниць, бородань в шкіряному одязі та високих черевиках. – "А, Гіберей, - коротко усміхнувся Полковник, - давно не бачились. Проблеми?" – Вони познайомились на самому початку мандрівки, ватажка одного з найбільших угрупувань дороги здивував відкритий погляд Полковника, а легка демонстрація сили кільком його людям, привела їх до лікарняного ліжка. Після чого Гіберей затявся перетягти Полковника до себе, і весь час даремно. – "Ні, Полковнику, проблем нема. Ця дівчина, вона належить тобі?" – "Так! у тебе є якісь заперечення з цього приводу?" – "Що ти, Полковнику, - миролюбно підняті руки свідчили про його наміри. – Жодних заперечень." – Під легкий свист захоплення у слід дівчині, вони пройшли до стоянки. Тільки там дівчина подала голос: - "Я не збираюсь нікому належати," - Полковник відмітив деяку зміну в її інтонації, гордовиту і неприступну. Сумно усміхнувся, всі жінки однакові. Зігрівшись і одягнувшись, вони починали заявляти про свою незалежність і зникали за горизонтом. – "Я тебе не тримаю, - він був готовий до подібного повороту подій. – Та вже краще йди зараз, принаймні тебе не вб'ють одразу, а трохи побавляться тобою." – "В розумінні?" – "Ти сподобалась самому Гіберею, це вже щось та значить. Він старий імпотент, і втратив інтерес до жінок. Решта його людей ласа до таких красунь як ти, - Полковник став циніком, жорсткість в спілкуванні тільки захисний шар його романтичної натури, та дорога і її жорстокість, робили цей шар більш товстішим та твердішим. – Вони пускають своїх коханок по рукам, коли набридають. Чим більш не поступлива дівчина, тим більший інтерес до себе викликає. І так, поки не дійде до найостаннішого, потім ..." – "А, всі чоловіки однакові, - байдуже відповіла дівчина. Вся її фігура виражала розгублення, вагання. – Тільки чомусь, ти здаєшся інакшим." – "Так, я самий страшний сон в їхній реальності. Гіберей ніколи не ризикне сперечатись зі мною." – і тут була проста констатація факту, а не похвальба, як здалось дівчині спочатку. – "Я думаю, краще належати одному, ніж цілому табуну оголотілих мужланів." – промовила про себе дівчина. Полковник саркастично усміхнувся, в дівчині відчувався характер і вміння пристосовуватись до обставин; кинув на неї цинічний погляд – а вона нічого, навіть, більш ніж. І це після випадкових дівчат – повій, по типу підвези і я твоя. Тільки в середині нього, там, за грубим шаром жорсткості, промайнула тепла хвиля – дівчина не така, якою намагається здаватись, її теж добре покидало життя, і дечому навчило. Можливо, саме це й зіграло вирішальну роль. – "Я не вірю в дива, не вірю в кохання. Все своє минуле я лишив там, далеко за горизонтом минулого. Зараз є я, дорога, чистий горизонт і біла полоса дороги. Хочеш, і для тебе знайдеться місце біля мого вогнища. Ні, то Гіберей тебе радо забере до себе." – "А ти, як хочеш?" – зухвало запитала дівчина. Полковник ніколи не любив фрази – як хочеш! – в ній він чув байдужість. – "Тобі вирішувати, я піду докуплю ще кави." - Коли він повернувся, Кьяра сиділа на байку, і посунулась на зад коли він підійшов. Рішення було прийнято.
Так, рішення було прийнято. Швидкий у своїх рішеннях, Полковник ніколи не шкодував за помилками, невід'ємною частиною подібних вчинків. Він вирішив бути дівчині охоронцем, другом, допомогти їй з'ясувати своє минуле. І хай Земля зійде з орбіти, коли він перемінить своє рішення. Про все інше, намагався не думати. Дівчина манила до себе, а він ще не був таким закоренілим холостяком, та схоже, що кохання на довго забуло до нього свою дорогу – вона манила до себе як жінка з гарним тілом, і його зовсім не хвилював її внутрішній світ.
Розуміння цього прийшло за тиждень спільної мандрівки. Розуміння прийшло, але він і далі лишався романтиком, лицарем, людиною вихованою в кращих традиціях минулого, далекого минулого коли ще вміли милуватись красою жінки, вшановувати її і йти на подвиг в ім'я чарівної принцеси. Саме тому Полковнику доводилось дивитись мимо дівчини на ночівлях, коли вона готувала вечерю біля вогнища, і відводить погляд під час тривалих розмов за чашечкою міцного чаю. А коли вона засинала, зігріта теплом вогнища та ковдрою, дозволяв собі милуватись нею, саме тоді на його суворому обличчі виникала заміряна усмішка, і погляд ставав більш теплішим. Полковник чудово розумів свій стан, і самого себе – причиною всьому була не віра – не віра в почуття, не віра в дива, та дружбу. Змінись обставини, і він перший переступить через свої принципи, і оволодіє дівчиною; не важливо буде, хоче вона цього чи ні.
"Дивний ти, Полковнику. – тихо констатувала Кьяра, ніби тим самим підводячи межу під своїми висновками та спостереженнями. За два тижні спільної дороги вони обмовились десятком другим нічого не значущих фраз – чи розуміли один одного, чи відчували, ніхто над цим не задумувався. Один для одного визначили рівень розвитку, і на цьому розмови всі припинились, як було на початку подорожі. – Людина великої сили, великого розуму, тобі місце в космосі, а не тут." – "А, що ти можеш знати, коли так говориш?" – Полковник підвів голову, і зустрівся з відкритим поглядом дівчини. Щось в ньому було таке, що примусило його пригадати всі дні дороги, всі свої переживання і вагання, наростаючий потяг до дівчини, бажання, і не можливість прийти до цього – романтик, він не розумів близьких стосунків без почуттів, звичайно, якщо вони повинні бути тривалими. Дівчина знала все, ось тільки, що зможе пояснити, чи зрозуміти. – "Людина, яку не прийняло суспільство, людина яка не приймає суспільство і його закони. Надто велика сила, яка лякає, а тому стає більш не зрозумілішою. Зоряний принц, що змушений дивитись на зірки здаля. Людина, яка в один момент втратила все, кохання, мрії, надію... Я можу довго продовжувати цей список, Влад..." – "Не потрібно, не варто. – Полковник перевів погляд на вогонь. В полум'ї виникали образи давно минулих людей, картинки минулого. Кохана дівчина, це вона назвала його Зоряним принцом, і це на довго стало його ніком та позивним, тепер вона особливо боляче відгукнулась в пам'яті. Потім ще одне кохання, велике кохання, його теж зрадили, більш того, втоптали в багно. – Чого ти хочеш ?" – "Знайти саму себе, я не даремно опинилась в тебе на дорозі." - "Тут я тобі не помічник, я сам в пошуках істини свого життя, і самого себе." – "Ти повіриш мені, коли скажу, що наші дороги щільно переплітаються?" – "Чому я маю вірити тобі? Ми випадково зустрілись і випадково розійдемось," - ця думка швидко виникла, і поступово почала займати все більше місця. – "Тому, Влад, тому. Коли я помирала, я відчула твою силу, і твою самотність, довірилась тобі, і ти й досі не можеш з цього скористатись як і належить чоловікові. Ти давно не віриш в дива, не віриш в кращі людські почуття, та маєш просто знати, вони існують. Прийми це як факт, прийми так само, як я приймаю факт твого потягу до мене. Ти в сотий раз клянеш свою нерішучість, але не можеш ставитись до мене як до продажної дівки." – "Важко наважитись на серйозні почуття до дівчини, яку цілковито відчуваєш, - у відлуння слів Кьяри відповів Полковник. Прислухався до її слів, прислухався до себе. Дівчину він відчував дуже важко, ніби вона вміла ставити екран, або вміла ховати свою свідомість. Від цього йому стало ще важче, адже вона то добре читала його почуття та думки, а зараз ставити екран було б пізно.
Час минає швидко, і він має владу над всім. Тільки перед думками він безсилий, ще й спогади лишаються поза Його владою. Важливість розмови пізньої ночі, біля багаття, розуміли обоє, і обоє дійшли до власних висновків. А час подальшої мандрівки тільки підтвердив висновки обох.
Полковник вирішив дати собі та дівчині тривалий відпочинок, відпочинок від похідного життя. І вирішив скористуватись нагодою – по карті було досить велике місто, на старих мапах воно називалось Ялта, одне з старих та відомих курортів минулого. Там ще зберігалась інфраструктура цивілізації, і все було пристосовано для відпочинку.
Банкова картка і посвідчення лейтенанта – астронавта позбавили молоду пару від зайвих запитань, і допомогли отримати двохмісних номер – люкс з видом на море строком на два тижні. Послужливий коридорний – архаїзм, але клієнтам подобається – допоміг перенести багаж до номеру, показав номер і пішов, затиснувши в кулаці мілкі монети чайових.
"Яка краса, - з задоволенням промовив Полковник, в повен ріст розтягуючись на широкому ліжку. – Два тижні цивілізації, гаряча ванна, шампанське, кава в постіль..." – "Послужливі офіціантки, ладні принести каву до ліжка, і в ньому ж залишитись." – саркастично додала Кьяра. Полковник здивовано поглянув у бік дівчини, сарказм та цинізм інколи прослизали в її голосі, але це мало коли стосувалось його власне. Не звиклий до подібного, він здивовано поглянув у її бік. Такою досі не бачив, не бачив саркастичного погляду, цинізму. І це боляче вдарило його по самолюбству. Ось вона, істина, дівчині було необхідно опинитись в Ялті, щоб повернутись до своєї колишньої професії. Тепер зрозуміло, чому вона опинилась на трасі, чому так погано пам'ятає своє минуле – нею просто користувались тривалий час, а коли набридла, просто виставили на трасу, прибравши пам'ять, при теперішніх технологіях це можливо. І Кьяра тільки підтвердила його припущення: - "Так, я повія, тільки не з тих, що стоять на трасі, і чекають на клієнта, до мене привозили і розраховувались чистоганом... " – "І викинули на трасі, як якийсь непотріб..." – "Тільки не думай, що підібравши мене, ти зробив мені послугу, - Кьяра пройшлась по номеру перед Полковником, вихиляючи стегнами, нахилилась над ним, звабливо – вульгарно провела по його тілу пальцями і зазирнула в його очі. В її погляді була тваринна хіть, бажання. – Ти ж хочеш мене, і не говори, що ні! То візьми, і забудемо це..." – "Ні!" – "Ні? Ах, так, я й забула, ти не знаєш з якого боку підійти до жінки, цьому вас не вчили! То я покажу." – Її тонкі пальці почали розстібати одяг Полковника, великого зусилля йому коштувало перебороти себе, прибрати її руки, і з силою посадить на ліжко. – "Я сказав ні, - твердо повторив. Його романтична натура не припускала подібних стосунків, дівчина вабила до себе, він вже почав вірити в чистоту почуттів, і факт її минулого не відвертав, скоріш змушував задуматись, змушував зціпити зуби від внутрішнього болю; до подібного життя мало коли приходять за власним бажанням. – Ти хочеш повернутись на панель, я не тримаю тебе. Тут ти в своїй стихії, і не потребуєш моєї опіки. Коли я повернусь, надіюсь тебе тут не буде?" – поправляючи одяг, вийшов з номеру, коли зачиняв за собою двері помітив погляд Кьяри – в очах її були сльози, та їм вже не вірив.
Зала готельного ресторану зустріла півмороком, приємною танцювальною музикою; на сцені танцювало біля шестів кілька оголених дівчат. За стійкою бару бармен, в білосніжному кітелі, розмахував шейкером намагаючись потрапити в такт музиці. Відчуваючи, що сьогодні кава стане поперек горлянки, Полковник замовив високий келих чорного пива. Кілька ковтків приємно зігріли горлянку, прогнали погане враження від розмови з Кьярою. Сумнівів в тому, що вона лишиться з ним не було, люди її складу не пам'ятають добро, і не кидають таку роботу просто так; ось тільки прикро – вона так і лишилась для нього незнаною, а в нього так давно не було дівчини.
Поринулий в свої думки, він не помітив як поруч присіла молода дівчина, і тільки звернув на неї увагу, коли в нього ввічливо попросили вогню: - "Молодий чоловіче, у вас не буде запальнички?" – Полковник не уважно протягнув запальничку, окинув поглядом дівчину. Дівчина по виклику, свідомість затьмарена наркотиками, вона давно забула про справжнє життя і свободу. Подібні дівчата вже давно не вабили його, хоча ще пів року назад міг би відгукнутись на її призивний погляд; зараз же тільки послав легкий імпульс, щоб пішла геть.
Великим же його здивування було коли побачив дівчину на ліжку в номері. Кьяра сиділа звісивши ноги до підлоги, і хиталась в мовчазній істериці. В очах повна безнадія, туга, біль. Зустрівшись з дівчиною поглядом, Полковник відчув весь внутрішній біль дівчини, але на зовні був все той же сарказм: - "Що прийшов переконатись, що я пішла... Трохи зачекай, мені йти нікуди, і я нікуди не поспішаю." – В критичному погляді Полковника був подив, дівчина не грала, їй дійсно йти нікуди. Так, дилема. Чухаючи потилицю, сів на крісло проти дівчини. Вони мандрували разом вже місяць, і жодного разу ніхто про це не пожалкував.
Хвилина за хвилиною спливла година в мовчанці. Істерика Кьяри перейшла в глухий плач, Полковник же не знав, що з цим робити, як заспокоїти, і обрав самий кращий шлях, шлях очікування. Поки дівчина сама прийде до тями, попри все вона має стійку психіку, хоч спостерігається подвійність натури, і вже важко чомусь вірити. Не дивлячись на вишкіл, тренування, з Полковника був поганий психолог, та ще гірший знавець жіночої психіки, інакше б помітив сам стан дівчини – вона загубилась в собі, і своїх відчуттях, власному баченні світу.
"Ти називав її Діуба? – тихо запитала дівчина, помітивши подив в очах Полковника, як факт констатувала: - Ти начитався Пола Андерсена, був там такий собі Командор, що називав свою дружину Діубою." – "Про це ніхто не знав, але ми кохали один одного з першого класу, і давно вирішили летіти в одну експедицію... – він болісно усміхнувся давнім спогадам. В поглядах першого кохання він відчував себе по дитячому щасливим, ось тільки яким гірким було розчарування. – Хто ж ти така, Кьяро? Повія, людина, що шукає справжній сенс життя, хто?" – "Дитина індиго, в мене абсолютна пам'ять, на додачу я переймаю загальний фон людей, і починаю себе так вести. І це ще квіточки, по зрівнянню з тим, що в мене ще є." – Полковник вже відвик чомусь дивуватись, і на слова Кьяри тільки критично повів бровою. Діти індиго стали відомі ще на кінці двадцять першого століття, їм віщували велике майбутнє, нову расу та порятунок всього людства. Та картина виявилась значно інакшою, за ту, яку малювали собі вчені, втомлені від постійного пошуку порятунку людства від самого себе. Ці діти відзначались не тільки вмінням швидко лічити, і вмінням запам'ятовувати, але й мали власні погляди на життя вже з самого дитинства. Більшість з них говорити починали в два місяці, а до досягнення повноліття встигали осягнути весь курс наук, і отримати по кілька дипломів. Та були винятки в правилах. Психологи реєстрували випадки проявлення надприродних можливостей в дітях – індиго ще в ранньому віці; ці можливості лякали, що й змусило задуватись над створенням інтернату для дітей з подібними можливостями. Наука замовчує всі інші деталі, варто зауважити, більш подібних дітей ніхто не бачив.
"Я думала, ти здивуєшся, почнеш хапатись за голову, - тихо мовила Кьяра після тривалої паузи. – Тільки не говори, що тобі відомо про індиго?" – "Трохи відомо. Тільки я не думав, що емпатія має ще й такі властивості." – "Це не емпатія, щось інше." – "Я бачу, ти починаєш пригадувати, хто ти; може відповіси на запитання? Як ти опинилась на трасі?"
Важко було зрозуміти, чи була дівчина готова відповідати на запитання, та вона б і не встигла. В двері номеру постукали, і до кімнати зайшло кілька військових в важких десантних обладунках, за ними худорлявий чоловік, його костюм не був військовим, та й на цивільний мало походив. При вигляді цієї людини, Полковник беззвучно лайнувся, кого кого, а замісника директора академії по навчально-виховальній частині, не сподівався тут побачити.
"Вільно, молодший лейтенант Старшинський, - стримано усміхнувся гість. З першого боку було видно, що почуває себе трохи не затишно, з цього випливало, що добре обізнаний про можливості та силу свого колишнього вихованця. – Я довго вас шукав, молодший лейтенант." – "Я ніколи не ховався, мені набридло сидіти на одному місці, тому я тут." – "Думаю, ваша відпустка затягнулась, командування знайшло як застосувати ваші знання, досвід виживання в таких умовах, в яких цивілізовані люди не протримались би й тижня. Головне, командування зацікавилось вашими здібностями як сенсетива. Про ваші речі подбають, а ви маєте їхати зі мною." – "А дівчина, вона не виживе без допомоги..." – "Не хвилюйтесь, про неї теж подбають." – Полковник розумів, відчував, що починаються великі події, що вимагають повної концентрації його сил та досвіду, інакше б про нього ще довше не пригадали. Ось тільки де можуть стати в нагоді його можливості? І кинув погляд на свого колишнього вихователя. – "І передчасно знати про суть проблеми, як завжди я не маю знати?" – "Так, скажу тільки одне, вас чекає сам голова департаменту космосу, а тому поквапимось." – Полковник поглянув у бік дівчини, в кілька кроків подолав відстань до неї. – "От і все, далі ти маєш сама справлятись. Ці люди на певний час допоможуть тобі. Спробуй залишатись ближче до більш цивілізованих місць, тут просто не виживеш, - кілька секунд вдивлявся в її обличчя. Потім повернувся до колишнього вихователя: - Я готовий, надіюсь, голова департаменту вибачить мене за мій не уставний вигляд." – "Не хвилюйтесь, молодший лейтенант." – коротко усміхнувся і першим пішов з кімнати. Полковник ще раз оглянувся на дівчину, і вийшов з кімнати, в голові було тільки одне запитання – для чого могло знадобитись його вміння виживати в закинутих районах планети Земля, коли вона стала пусткою та смітником майже планетарного масштабу?
ID:
372298
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.10.2012 12:35:24
© дата внесення змiн: 21.10.2012 13:51:20
автор: ПОЛКОВНИК
Вкажіть причину вашої скарги
|
