Важко жити там, де кожен дурень посміхається. Важко взагалі жити, коли усі посміхаються, а у тебе нічого не залишається як із задумливим лицем шукати хоч би якусь причину для усмішки... Нема. Здається нема.
Якось важко відчувати себе повноцінним, коли куди не кинь, на всіх фронтах, не моя війна, не мої правила. Та й воювати, по суті, ніде: ні роботи, ні розваг, нічого... Кинути б усе і десь зависнути, в якомусь клубі, абощо... Тільки от виснути нема за що. Моїх фінансів вистачить доїхати в інший кінець міста і феєречно кинутись у вічне плавання з моста. Хоча ні, ще можна купити пляшку пива і розпити десь в сусідньому сквері, але одні п’ють лише алкоголіки... Мені 20 і я хочу нормального життя, і в ці рамки нормальності не входить «останні гроші на пиво».
Може б то позвонити комусь, напроситись на розмову – стало б легше?! Тільки біда в тому, що позвонити нікому. Часто ловлю себе на думці, що коли раптом що, я залишусь сам на сам... Як ось зараз. Завжди всі вчили відрізняти недільних колег від справжніх друзів... Так ось, дякую, навчився... І виявилось, що справжніх, по суті, й немає.
Іду вулицею і озираюсь на це життя. Здається, чогось не розумію. Я молодий і хочу бути на коні. У мене сили і можливості – та це не основне. У мене є бажання! Бажання щось робити, змінювати, бути потрібнім не лише кішці, яку підгодовую час від часу, а ось цим людям, ось цій країні.
Я хочу щось змінити, але не можу. В цій країні вільно можна змінити лише мову на телефоні, а своє життя – ні. Тут нікому не потрібен ні я, ні моє життя в принципі. Я відчуваю себе точно так само як і мої батьки – гвинтик системи, тільки тут інша специфіка: не хочеш бути собою, сповзай з дороги, будуть інші слухняні. І сповзають, але ж що там? Там і є ота прірва: оті «останні гроші на пиво» і «феєричні плавання»... В цій системі це називається «зламався»...
Чорт з ним, зламався! А як інакше? Як не зломатись, коли тебе з усіх боків підпилюють? Як не зламатись коли тебе навіть за людину не вважають? Людина – це, ж перш за все, думка. Тільки от думати чомусь не дають. Людина – це ж постійний розвиток. А у нас чомусь, це розвиток назад. Чекаю гаслів на бігбордах: «Регресуємо достойно, браття!».
Хоча ні, не чекаю. Краще зникнути взагалі, ніж бачити власний ступор, власну неможливість іти далі. Краще все завершиться легенькою драмою, ніж великою трагедією власного життя. Краще я ось зараз зійду з колії, ніж озернусь на своє життя в 60 і збагну, що проіснував даремно. І все що зміг достойно, так це, мабуть, регресувати..!
ID:
359284
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.08.2012 02:13:42
© дата внесення змiн: 23.08.2012 02:14:11
автор: Annika Ly
Вкажіть причину вашої скарги
|
