Від пам”яті безжалісної мушу
Приймати кару лиш за те, що жив,
Пекучі крововиливи у душу -
Того спокута, що не вдіяв див.
Не врятував ні світ, ні навіть себе,
Не розбудив нікого голос мій,
Все, як було – пуста безодня неба,
Байдужий Бог, - глухий, сліпий, німий.
І біль, і смерть – всі на своєму місці,
Вже небуття з майбутнього гука”,
Нехай є сторінки “ , ще й досі чисті,
Та вже з пером втомилася рука.
Лишились тільки спогади хіба що,
Дивитись, наче крізь розбите скло,
На ті роки, коли ще вірив в краще,
В те, що іще в майбутньому було,
І щось було ж, я знаю, пам”ятаю,
Мов спалахи сліпучі миті ці, -
Бузкові хмари і пташина зграя,
Рука дівоча у моїй руці,
І слово ще незвичнеє – кохання,
А далі все непевне, мов ві сні…
І більш нічого. Мабуть, це останнє,
Те, що живе, але вже не в мені.
Так, з ніччю я нарешті наодинці,
Хоч злуку нашу точить, ще крихку,
Останній спогад - хворий, сиротинський,
Що тихо скиглить в темному кутку.
"з вдячністю В.Набокову за дві частково займані строки.
Вірш резонує і з реаліями сьогодення і з моїм особистим відчуттям сюрності та швидкоплинності життя, яке не дуже хвилюється за збереження та втілення нашіх мрій... Хто встиг, того й капці. Цікаво, в якому напрямку поверне еволюція людства, якщо все і далі рухатиметься таким чином... Як завжди змушує думати і чипляє за живе...
Олексію, неймовірні відчуття! Коментувати, то ніби торкатися брудними руками...
Тримайтеся! Блека почухайте за вушком.
Я сьогодні прочитала у ФБ таке: Бог казав любити людей, а почули тільки собаки. Це не до вірша, це настроєве.
Як завжди змушує думати і чипляє за живе...
