Тріпочеться серце в дуеті із краплею крові.
Дублетів не буде, бо, може, таких і нема.
Життя українців давно в зарубіжних оковах
І мертвою стала плодюча селянська земля.
Від поту солоного очі боюсь я відкрити –
Пектиме, неначе хто голкою там сковирне.
Від жовчі гіркої, що замість води мусим пити,
Спеклася горлянка, і з цього весь світ проклянем.
Змарніли ті очі, як в’ялене листя під сонцем,
А руки звисають старим, не моїм батогом.
Лиш мальви, та й ті за скорботним віконцем
Схилили голівки, замурзані свіжим багном.
І ніч стала мертва, бо вимерли всі цвіркуни
На хуторі тому, де люди давно не живуть.
Плоди вже поїли, лишились одні качани.
І знов українці наступної осені ждуть.
Хазяїн не той, хто родивсь в полі чистого жита.
Хто долари має, за новим законом – панок.
Селянська надія замучена, вбита, зарита
На полі смиренному совісті, мрій. Там, де Бог.
А сонце, нахаба, своїми, як ніж, рукавами
Висушує землю і лущить лупою на зло.
І люди вкраїнські для когось вже є батраками,
Так жалібно, низько схиляють скорботне чоло.
Для кого, для чого ми в світі так важко живемо?
Для кого лишили життя молоде на полях?
На нового пана, що владою нині ми звемо,
Рвемо сухожилля, та так, що аж скроні тріщать.