Колись по світі батько йшов далеко,
перетинаючи мерідіанні мандри,
а на краях землі пруткі лелеки
несли дитя із запахом троянди.
Він повернувсь, осипаний дощем,
коли вже ліхтарі сплелись в гірлянди,
він повернувсь і тебе охрестив
орієнтально-вранішньо "Троянда"
У домі він лишивсь, тебе глядів,
років перегравали все команди.
Він пахощі з тих берегів надів
на виразне чоло своїй Троянді.
Ріка тече, гойдається Земля,
у горах тихо линуть сарабанди,
йому не роздивитись іздаля
вже старшої за сказане Троянди.
Вона зникала сотні тисяч раз,
блукала по світах у тьмі веранди,
та поміж вироків і несказаних фраз
нажила ворогів собі Троянда.
У наркотичних снах поміж богів
надихалася випарів лаванди
і заблукала в лоскоті снігів
пожовкла од нестримності Троянда.
Та як не билось полум"я вітрів
йому не загасить цього свічада.
Він твердо знав, що вернеться домів
його донька, шипована Троянда.