- Агов! Приберіть руку, пані, прошу вас! – ось так почався один літній ранок у переповненому міжміському маршрутному транспорті «Суми-Кролевець». Моє обличчя залишило теплий відбиток на склі салону автомобіля, бо одна «вже не леді, а мадама» закинула свою пухленьку «тендітну» ручку мені аж через плече, і добряче шльопнула по підборіддю – що мій ніс аж вклеївся у салонне вікно. - Гуп! – звук її дотику аж ніяк не зашарів велике рожеве янгольське личко, таке безневинне та безпосереднє. Між іншим у мене вже набилася гуля та деінде порясніли синці, коли пухкенька жіночка вміло пропихала свої сум’яри мені під ноги. «Ох, - подумала я – якщо виживу – вивчу на пам'ять Шевченків «Заповіт»! – Як умру – то поховайте мене..гм, десь на вкраїні милій.. ». Однак, поринувши з насолодою у свої плани на другу половину дня, я з полегшенням зітхнула: ні, все ж нічого, переживу. І весь Автовокзал ніби збожеволів – усюди бігають, кричать, плачуть, б’ються, регочуть, чавкають.
Та, на щастя, не одній мені випала доля роздавленого пасажира – сьогодні видався особливий день, як і всі три дні потому, мені навіть вдалося розгледіти серед натовпу сестринське обличчя з виразом святого мученика. І обмінюючись багатозначними поглядами, замріяно почали чекати потрібної зупинки «Литвиновичі».