Розійшлися.
Розійшлися спокійно. Без виносу мозку, биття посуду та довгих, нікому не потрібних розмов по телефону. Без питань «Чому?», «Невже?»..
Розійшлися.
Точніше сказати, розійшовся ти.
А я так і не змогла розійтися зі своїми дебільними спогадами.
Як струс мозку кожного разу, коли чи то грає НАША пісня, чи то дивлюся на
НАШЕ фото.
Я все-все пам’ятаю. І перший поцілунок, і перший танець.
І як зрадила тебе. І як ти пробачив /я, мабуть, не пробачила б/.
Пам’ятаю кожен дотик, кожен подих, кожне слово.
Після розставання стала більш чутливо сприймати тебе.
Коли взяв мене за руку, коли обійняв та сказав «ми круті». Як електричним
струмом крізь підсвідомість.
Стільки разів повторювала слово «розійшлися». Мабуть, щоб повірити в те, що
вже нічого нема. Щоб пояснити своєму запаленому мозку, що треба ставити крапку.
Жирну таку крапку у казці під назвою «Нічого б не склалося, але вона, як
ідіотка, кохала».
Заплющую очі і загадую бажання.
Зробіть так, наче нічого не було. Ні цих блакитних очей, ні ніжних рук, ні
обіцянок /ой, яких обіцянок/..
наші загублені почуття,
ніби пониклі в тузі вітрила!
чиїм же вірить очам,
коли твої мене обдурили…??!(с)
