Пишу вірші з останніх сил
І світ лежить, як на долоні.
Та людство все ж не має крил –
Лякається, як звір – погоні.
Свій перший крок давно забуло
Та пилом вкрилися слова,
Що вперше небо їх почуло,
Побачивши людські дива.
Наш світ непевно і бентежно
Ішов в яскраве майбуття.
Не знає він, що вже безтямно
Людина знищує життя.
Світ наш бачить темні ріки –
Не підходь, отрута там!
Хто ж це тягне страшні руки?
Хто бажає зла світам?
Жити стало людям страшно:
Зло, недбалість навкруги.
А скажіть, чи не даремно,
Світу знищено скарби?
Чи бажаєте безпліддя
Для полів, лісів, морів?
Зупиніть же це безладдя,
Бо згадають як катів!
Бо нам жити буде ніде –
Зникне наш чудовий край.
Бо спіткають Землю біди:
Жити хочеш – та вмирай!
Ця природа – наша мати.
Вчіться поважать батьків!
І в долонях світ тримати,
Щоб не зник він, не згорів.
