Давно вже так не падав в дикий хміль,
Коли сорочку рву на мокрих грудях,
Коли я сам в театрі ставлю водевіль,
І п’ю й пустошу сам себе на людях…
Давно так ця душа не виривалась в небо,
Не розпліталась в пелені вітрів,
І совість не тримала безпомічні потреби,
І десь подівся фальші негатив…
Нарешті я пожив своїм життям,
Хоча й недовгі бути ті години,
Та практику пройдешнього життя
Я втілю в світ в безвихідні хвилини.
Нехай тепер мене цькує самотність,
Я щиро подивлюся в очі їй,
У тих очах – терниста чорна точність,
А я навчився тамувати біль.
Я проживу своє життя в короткий день,
Як це навчись робити я віднині,
Мій світ змінивсь – я вивчив тих пісень,
Що їх співа, коли прощають винних…
