Страшенно уїдлива річ – теорія відносності Ейнштейна. Не у метафізичному, а у самому прямому, житейському сенсі. Вона не дає розслаблятись тим представникам виду гомо сапієнс, що звикли за призначенням використовувати голову: щоб нею думати, а не у неї їсти. Ця пакосна теорія примушує постійно щось аналізувати, щось із чимось порівнювати. Не встигнеш заспокоїтися на тому, що знайшов правильну відповідь на хвилююче питання, а вона – тут як тут: «А відносно чого?» «А й справді, - відносно чого?» - думаєш і заходиш на новий виток аналізу. І, бува, доходиш абсолютно іншого висновку. Часом навіть протилежного. А потім сидиш із хворим органом під назвою «голова» і гадаєш: може, й справді легше у неї просто їсти і ні про що не думати?
Ну, от скажіть, навіщо у країні, де є десятки богословських навчальних закладів, де християнство представлене усіма існуючими у світі конфесіями - а це - духовенство, церкви, монастирі, - моїй голові розмірковувати над простим питанням: християнська держава Україна, чи ні? Про що тут міркувати? Достатньо просто поглянути на цифри. За роки незалежності кількість християнських церковних общин виросла більш ніж вдвічі. Щороку тільки УПЦ збільшується на 200-250 приходів. На 2011 рік на території України діяло 17986 православних общин різних конфесій. Якщо додати сюди католиків і протестантів, цифри будуть досить бадьорими, як для країни, що лише 20 років тому була атеїстичною.
Я і сама лицем до лиця стикнулась із бурхливими подіями у християнстві. Це було не так давно - на початку двадцять першого століття. Ті часи можна назвати тріумфом протестантства. На фоні абсолютно нерелігійного конфлікту у православній церкві яскраві дійства, що влаштовувались протестантами у парках, на стадіонах, у дворах багатоповерхівок, були чимось новим. Ми, звиклі до того, що у церкву треба ходити, були здивовані, що вона сама йшла до нас. Це була церква, що не просто стояла з відчиненими дверима у певні години доби, з запаленими свічками, й у ній по-особливому вбраний батюшка - апріорі святий і недоступний - про щось розмовляв із Богом мало знайомою мовою, а ти, принишклий, тільки зиркав на бабусь-завсігдатаїв, щоб скопіювати вчасно їх рухи - вклонитись, чи перехреститись. Протестантські церкви були значно демократичніші, якщо таке слово доречне стосовно церкви. Тут можна було не просто слухати проповідь, чи молитись так, як умієш, тут було дозволено, нарешті, поставити знаючим людям потаємні болючі запитання: хто я? навіщо я тут? чи Бог знає, любить мене? чи має Він якісь свої плани стосовно мого життя? Ми рідко вголос задаємо такі питання. З точки зору нашої - страшенно дорослої і жахливо серйозної - буденності вони, як мінімум, наївні. Але без відповіді на них життя у якийсь момент стає нещасним, яких би житейських висот ми у ньому не досягли. От такий парадокс.
- Бог любить тебе, - казали нам у протестантських церквах. І це була велика полегкість, дізнатись, що Творцю Всесвіту не байдужа кожна окремо взята людина.
- Якщо Він любить мене, то чому ж мені так паршиво? - Це питання не відразу, але приходило до голови.
- Бо ти - нерозкаяний грішник, - відповідали й вели далі, - ану, виходь осюди! Ставай отут і повторюй за пастором молитву покаяння.
А потім вітали, обіймали й називали братом. Й ти йшов додому з - так, утопічно-наївною - але вірою, що завтра й почнеться воно - щасливе, прекрасне життя з Богом. Тобі хотілось показати язика знайомому православному батюшці, що намагався свого часу втовкмачити, що християнство - це важка, повсякденна праця, свого роду подвиг волі і духу. Дивина! У житті таки щось починало відбуватись! Я знаю людей, що після таких молитов покинули палити, випивати й навіть приймати наркотики. Я знаю й таких, що обернули диво у своєму житті на благо інших, таких же залежних і знедолених. Саме вони стикнулись у житті, так само, як і я, з необхідністю прийняти як даність слова мого знайомого батюшки, що життя по вірі - то тяжка праця. Переконана, що для кожного, хто каявся (не суть важливо, в якій церкві) настає час приймати рішення, як жити далі. Саме в цей час у душі людини релігія бореться з вірою, ритуал з жертвою. Там, де перемагає ритуал, перебути піст чи відстояти всенощну - подвиг, перемога духу над тілом. Там, де перемогу здобуває віра - біда. Бо життя по вірі - вічне незадоволення собою, постійний вихід із зони власного комфорту у невідомість. Таке життя - то повсякденний конфлікт. Найперше, з тілом, яке хоче бути ситим, зігрітим, розваженим, і щоб його ніхто не чіпав і не тривожив. Потім з душею. Бо вона намагається старанно прикрити виправданнями, фантазіями й екскурсами у - ой-йоой яке тяжке - дитинство власну лінь, брехню й гординю. З власним егоцентризмом, бо потрібно, виявляється, зробити складну операцію - пересадку свого «его» із центру світобудови в одну з найдальших її околиць - на поріг пекла. І, нарешті, з суспільством, де праведник - той, хто постить і стоїть всенощну. А ти - зануда й підбурювач! Все тобі не так! У всьому ти колупаєшся! Усіх вибиваєш із колії своїми: шоб шо? навіщо? відносно чого? Альберт Ейнштейн, блін, тихо тобі не живеться. Усе, до чого б ти не вчепився, після твоїх "шоб шо?" й "відносно чого?" перевертається з ніг на голову, втрачається звичний сенс речей, і нова реальність входить у жорсткий конфлікт зі звичними й такими рідними переконаннями. А часом навіть із такою фундаментальною річчю, як статистика.
Від отого уїдливого ейнштейнівського "відносно чого?" брили статистичних даних про ріст християнства в Україні розсипаються, стикаючись із іншими - теж статистичними даними. За два останніх роки кількість дітей - сиріт у нас виросла вдвічі. І сьогодні становить 160000. За тими ж таки даними 70% хлопчиків з цих ста шестидесяти тисяч чекає кримінальне майбутнє, а 60% дівчаток стануть повіями. Ще 10% цих дітей у різному віці кінчають життя самогубством. І тільки 5% (це 8000!) матимуть повноцінні сім"ї і житимуть нормальним життям. Суспільство готове до такого майбутнього? Адже ці люди житимуть не на безлюдному острові, а серед нас. Сто п`ятдесят дві тисячі злодіїв, грабіжників, вбивць і повій!
Значить, якщо вже по Ейнштейну, відносно кількості християнських конфесій і церков ми - міцна християнська держава. А відносно виконання Божих заповідей? Хто ми у своєму ставленні до життя, майна, душі наших ближніх? Хто ми у ставленні до найвразливіших наших співгромадян - сиріт, вдів, інвалідів і стариків? Ми - суспільство жорстоких, цинічних язичників. Бо тільки бездумно-цинічне суспільство може дозволити своїм громадянам робити бізнес на дітях-сиротах. Я зараз - не про численні фірми, що заробляють цілком реальні гроші на усиновленні наших дітей іноземними громадянами. І не про торгівлю дітьми - живими й розчленованими на органи. Цими питаннями повинні займатись правоохоронні органи. Цими справами, а не політичними репресіями! Я - журналіст, тому пару слів неласкавих - про своїх братів-журналістів. Зокрема, про тих, хто учудив на телеканалі "Інтер" нове шоу із сльозогінною назвою "Серце підкаже".
- Яка фігня, - надумали собі, сито колупаючись у зубах, розумні тьоті і дяді, - що держава, громадськість, церковна паства має опікуватись дітьми-сиротами. Вирішувати важкі й болючі питання їх якомога доцільнішого влаштування у цьому досить ворожому для них світі. Ретельно обирати для них сім"ї, враховуючи не тільки побутові умови, а й професійне, освітнє, культурне й навіть духовне середовище, у якому має зростати саме ця дитина, ця особистість. Яка фігня - старанно планувати й вибудовувати майбутнє найпроблемніших з точки зору психологічної і соціальної адаптації членів суспільства. Який непотріб - зважувати специфіку темпераменту, природні нахили й здібності дитини. Який мотлох - ретельно досліджувати сім"ю, у яку ця дитина потрапить. Планувати. Міркувати. А потім - відслідковувати й контролювати. Яке занудство! Так і перетрудити можна своє пещене масажистами й косметологами тіло. Хай ці діти краще самі обирають собі батьків. А шо? І відповідальність за свій вибір теж беруть на свої плечі. Дитячі, кажете? Слабенькі? Нерозумні? А нам-то що? Головне, щоб публіка, пускаючи сльозу, гарненько розважилась.
І публіка по обидва боки екрану, розчулено сякаючись у мереживні носовички, чхати хотіла на долю хлопчика-сироти, що обирав своє майбутнє. Сам. Ніхто не схотів брати на себе відповідальність за долю сироти. Ніхто толком не поцікавився, як і чому навчатимуть дитину запропоновані на вибір сім"ї. Що за люди майбутні батьки теж нікого не цікавило. В усякому разі не журналістів, що готували таку "цікаву" програму, і не соціальних працівників та психологів, що приймали у ній участь. Скажете, я палку перегинаю? Аж ніяк. Старшим вихованцям одного із запропонованих дитячих будинків сімейного типу зараз десь років по двадцять. Хто з журналістів запитав, як склалась їх доля? Де вони живуть, як і на кого вчаться? Хто зустрівся з вчителями шкіл, у які ходять діти з сімей-претендентів? Не почула я думку про ці сім"ї сусідів, адміністрації сіл, де вони живуть. Одну із сімей назвали віруючими. У кого вірує ця сім"я? У яку церкву ходить? Що про них думає священик цієї церкви? Чи достатньо сказати у камеру "Слава Богу" і "Амінь", щоб всіх у вірі переконати? Мені, наприклад, цього аж ніяк не достатньо. Я вам більше скажу, упевнена, що ця сім"я про віру й Бога має дуже приблизне уявлення. Чому? Тому що віруючі ні за які блага не прийняли би участі у подібному шоу. Взагалі інформації про батьків було вкрай мало, а та, що була, гарненько просякла, даруйте за натуралізм, шмарклями у сиропі. Так емоційно неврівноважено вирішують долю своїх дітей тільки батьки-істерички. Саме такими ми й повстаємо з цієї програми. То навіщо ж тоді казати, що ми - православна, християнська держава?
- Та чого ти кіпішуєш? Це ж просто шоу! - сказала здивовано сусідка по під"їзду. І, байдуже стиснувши плечима, подалась у своїх справах.
І справді, чому "кіпишую" я? Чому це не робить духовенство тих церков, що зростають у нас, як гриби у осінній дощ? Чому мовчать органи опіки? Де спеціалісти-психологи, що розбираються у дитячій психології? Чому всі мовчать? Мій голос на виборах тому політику, який продемонструє реальну стурбованість подібними шоу, а не чергове публічне "бла-бла-бла".
Ми - не християнська держава. Нам не властиве християнське мислення. Образ думок Ісуса у нашому суспільстві можуть продемонструвати лише одиниці. Ось міркування моєї найкращої подруги.
У країні нас 42 мільйони. Нехай дорослих із них - половина, це 21. Із них третина - пенсіонери, залишається сім мільйонів. А дітей неприкаяних - 160 тисяч. Виходить по одній дитині на 20 сімей. Що двадцять сімей не зможуть дати раду одній дитині? Моя подруга знає, про що каже. Сім років тому я приєдналась до них - невеличкої команди із трьох дорослих, що опікувались трьома дітьми. Одна дівчина із цих дітей - кругла сирота. Двоє інших - просто не потрібні своїм батькам, тепер таких називають "соціальними сиротами". Мої однодумці не забивали собі голови питанням опіки й усиновлення. Така потреба виникає тільки паралельно із питаннями фінансування. Нам гроші від держави не потрібні. Сам факт фінансування дитячих будинків сімейного типу викликає у нас гіркувату на смак іронію. Чи стали би прийомні батьки опікуватись сиротами безкоштовно? Питання не складне, й відповіді на нього довго шукати не треба. Варто просто подивитись, як, де і яким коштом живуть "випускники". Ми не просили грошей у держави. Навіщо? Всі працюємо, й наша невеличка християнська община має пристойну десятину. У своєму житті (язик якось не повертається назвати це роботою) ми зіткнулись із величезною кількістю проблем значно складніших, ніж фінансові. Найперше, це проблема генетики. Ми не були до неї повною мірою готові. Усвідомлення того, наскільки глибоко діти успадковують риси своїх батьків, ми запили не одним літром валер`янки. Повірте, не так просто вибудувати майбутнє дитини, яку батько - алкоголік і наркоман і мати з психічними проблемами зачали у Глевасі, у психлікарні. Потім, по смерті батьків, дитина залишилась під опікою баби й діда, які варили самогон і торгували ним, а дві тітки - батькові сестри, приводили у невеличку хату своїх коханців. Непросто відродити почуття власної гідності у хлопчика, якого п`яний батько у чотирирічному віці заганяв під ліжко держаком від лопати й там бив. Особливо, коли вся любов батька й матері віддана меншому сину-злодію, якого постійно відкуповують від суду. Де вже тут про освіту старшого думати. А як націлити на побудову сім"ї дівчину, яку намагався зґвалтувати мамин коханець? Не менш важка проблема - розумові здібності. Ми завжди намагались ставити високу планку в освіті. Оскільки діти прийшли до нас вже сформованими, то їх навчання більше було схоже спочатку на "доганялки". Ми постійно стикались із "чорними дірами" там, де знання закладаються у ранньому дитинстві. Трохи схоже на тривалий похід по болоту, - ґрунту немає під ногами, опертись у навчанні ні на що. Часом доводиться повертатись і починати спочатку. А часом і змиритись, коли діагноз "олігофренія" не дає змоги отримати вищу освіту. Лише середню спеціальну. Доглядати за собою, піклуватись про здоров"я, варити їсти, прибирати оселю, прасувати, прати й ще тисячі дрібниць, яким крім нас, нікому було навчити. Просте за формулюванням завдання: виростити повноцінних членів суспільства, освічених і працелюбних людей - на ділі виявляється дуже складним. Воно вимагає від працівника часу, сил, волі, коштів. І любові, любові, любові. Навіть там і тоді, коли любити вже, здається, немає ніяких сил. Саме по собі це завдання видається настільки масштабним, що будь-хто злякається: почати-то можна, а як до кінця довести? Відповідь у смішній приповідці: "Як можна з"їсти слона? Елементарно! По шматочку". Кожен день ми намагаємось робити те, що потрібно саме сьогодні, не випускаючи з уваги тієї мети, що собі й дітям ставимо. Я тому й пов`язала роздуми про сирітство з християнством, бо з Божою допомогою робити все це легше. Він дає бачення майбутнього дитини, відкриває її таланти й здібності. Ми, як казала Мати Тереза, - лише Його руки.
От я й думаю: чи може бути християнська держава такою цинічно-безрукою, щоб сказати обездоленій дитині: твоє майбутнє в твоїх руках? А ми тоді навіщо? Що ми тут робимо?
Також не називайтеся «провідниками», бо одного маєте Провідника — Христа. І найбільший серед вас повинен бути вашим слугою. Бо хто звеличується, той буде впокорений, а хто впокорюється, буде звеличений».
Мені пригадується час при апогеї імперії, за якої деформувалися наші знання і звички коли дуже популярними були «масовики - затійники». Здається, вони вічні. Вони в свій час ходили у «хрестові походи», виконували розпорядження «святої інквізиції» вишукуючи відьом і упирів, ставали чистокровними нацистами -- арійцями щоб створити тисячолітній рейх, знищивши всі, на їх погляд, нижчевартісні нації і народи, ставали під впливом страху зграї членами загороджувальних загонів.
У часи переваги здорового глузду, коли не вдавалося спровокувати масові протисто яння і кровопролиття у війнах комусь дуже хотілося виділятися гостротою свого розуму і вищістю над іншими. Чи вдалося передати високі моральні засади широким масам ?
Протягом тисячоліть люди експериментували з різними формами правління. У ході історії було випробувано, наприклад, монархію, аристократію, демократію, автократію, фашизм і комунізм. Чи той факт, що люди ніколи не переставали експериментувати, не показує, що ці різні способи врядування незадовільні?
«Римський народ, майже не підозрюючи цього, був втягнутий у величезний адміністративний експеримент» -- демократію -- пише Г. Дж. Уеллс у своїй книжці «Історія світу» (англ.), опублікованій 1922 року. Він продовжує: «Вона [форма правління> постійно змінювалась, ніколи не досягаючи стабільності. З одного погляду, експеримент провалився. З іншого погляду, експеримент триває: Європа й Америка сьогодні все ще намагаються розгадати загадку універсального мистецтва керувати державою — загадку, з якою першим зіткнувся римський народ».
Експерименти з формами правління тривали впродовж усього XX сторіччя. Наприкінці століття демократичне правління здобуло більшого визнання, ніж будь-коли раніше. Теоретично при цій формі правління джерелом влади визнається воля
alla.megel відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Шановний А.Б.В.Гість, дуже Вам вдячна за наведені цифри і теоретичні роздуми. Я - дуже від всього цього далека. Так сталось у моєму житті, що у важкий час вибору між теорією і практикою, я обрала практику. З того часу рішення своє намагаюсь не змінювати. Працюючи з дітьми, більше доводиться думати про те, як і чому їх навчити, щоб вони могли самі заробити собі на хліб. Про те, де і яким коштом їх полікувати, як спланувати їх кар"єри. Теоретичні роздуми відходять на задній план. Як всяка жінка, я - до занудства практична і індивідуальна. навіть узагальнення роблю виключно з власного досвіду.
Україні В цій же газеті п. Людмила Филипович, завідувач відділу проблем релігійних відділення релігієзнавства ін. Філософії ім. Г. Сковороди НАН України
зауважує : «Новітні вірування пширюються переважно на Сході і Півдні України тому, що в минулому жителі цих регіонів були безбожниками. Найменша питома вага нових течій в Галичині (0,7%), потім на Волині – 2,1%, Буковині -2,2 %, Поділлі -2,55 % і Слобожанщині -5,8 %.Найбільше число – в Подніпровۥї, де з усіх зареєстрованих релігійних громад нараховується понад 10% новітніх, і в Луганській та Донецькій областях – 19,1%». »
Сьогодні ми чуємо і читаємо в ЗМІ дуже багато релігійних програм , малюнків і статей авторами яких є саме представники всіх цих розмаїтих « конфесій, напрямків і течій» від котрих віє старими, новими і новітніми традиціями, які не мають нічого спільного з основним документом – Біблією. Дуже вагомо звучать титули: Верховний Архиєпископ, Глава, Патріарх, Митрополит, Предстоятель, Муфті, Рабин і т. Інше. Все це є прямим доказом незнання Божого Слова, де у Матвія в 23 розділі наведені слова не Ісуса—немовляти, котрий без кінця ввижається нинішнім «отцям», а Сина Божого, котрий має владу судити: «Тоді Ісус звернувся до натовпу та своїх учнів: «Мойсеєве місце зайняли книжники й фарисеї. Тому все, що вони кажуть вам, робіть і дотримуйтесь цього, але так, як вони, не поводьтеся, бо вони говорять, та не виконують. Вони в’яжуть важкі тягарі та звалюють їх на плечі людей, а самі не хочуть їх і пальцем ворухнути. Вони все роблять для того, щоб їх бачили люди, бо розширюють коробочки з уривками з Писання, які носять для захисту, і подовжують торочки на своєму вбранні. Вони люблять мати найпочесніші місця на вечерях та сидіти спереду в синагогах і прагнуть, аби їх вітали на ринкових площах і зверталися до них: «Учителю». А ви не називайтеся «вчителями», бо одного маєте Вчителя, усі ж ви — брати. І нікого на землі не називайте «отцем», бо одного маєте Отця — небесного. Також не називайтеся «провідник
Шановна пані Алло! Ви підняли головне питання сучасного світу. Ми отримали спотворене християнське вчення ще від 325 року. Лев М.Толстой дослідив вчення православної церкви і...і був вилучений.
Чому наше розвинене суспільство мало поінформоване про всі ці прогнози описані в Біблії? Ми пишаємося могутньою «Просвітою», котра ніби-то ліквідує безграмотність широких мас і веде до згуртування весь народ нашої великої Батьківщини, виховує нас в дусі патріотизму. Патріотами можуть бути вільні, свідомі люди, котрими не можуть маніпулювати «масовики – затійники» або просто кажучи ідоли. Ми до тепер залишились ідолопоклонниками, дарма, що вважаємо себе християнами понад тисячу років.
У тижневику «ЕКСПРЕС» 10-17. 11. 2005 р. Микола Бойчук, начальник управління організаційної роботи Державного департаменту у справах релігій повідомляє: « Сьогодні в Україні діє 55 релігійних конфесій, напрямків та течій. Загальна кількість зареєстрованих релігійних громад складає 30 705. Найчисельніше представлена громада Української Православної Церкви Московського патріархату. У неї 10 817 зареєстрованих громад і 123 незареєстрованих».(Нажаль, нема географії). Наведені цифри ще раз яскраво засвідчують про те, що це ніщо інше як політично—релігійні угрупування, якими вони є напротязі тисяч років. Чи можна їх віднести до групи віруючих? Тоді де їхні християнські плоди віри: любов до ближнього і єдність? Коли релігійних напрямків на сьогоднішній день не менше ніж політично – олігархічних угрупувань і партій в нашій Державі, то не треба особливої проникливості щоб зробити єдино вірний висновок:: всі вони у стані пошуку Істини. Політичні угрупування мають наразі формальне право на пошук як «молоді, але вправні», але цього не можна простити представникам релігій, котрі створюють альянси з політичними групами з невизначеним світоглядом. Схоже, в них вирисовується спільна мета – «добробут занедбаного народу» і це їм напрочуд вдається, бо принцип «розділяй і володарюй» діє безвідказно.
В цій же
Яка гірка та жорстока реальність. Серед багатих - одиниці, хто допомагає таким дітям, байдужа заможна більшість відмежовується від них, як від непотрібного негативу. Бідний, хіба що - поспівчуває. А страждають діти. Безвихідь! Без державної допомоги змін на краще чекати дарма. Бо виховати і дати майбутнє таким дітям - це задача не з легких... Низький уклін Вам, Аллочко, за вашу любов до обездолених.
alla.megel відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
От так і живемо, Галочко: у бідних немає грошей, у багатих - часу. А у всіх, разом узятих - не вистачає совісті. Й елементарного розуміння, що ці 152 тис. кримінальних елементів обікрадатимуть і убиватимуть не одне одного, а НАС.
Дай Боже, Аллусю!
Дай Боже Вам і Вашим однодумцям...
Якщо Ви змогли "переперти" генетику силою Любові - Віра Ваша справжня.
А стосовно "шоу"... - скоріше за все, творці цього "шоу" не відають, що творять...
alla.megel відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Є тут один цікавий момент, ми у генетиків його вичитали: стереотипи поведінки, закладені на рівні інстинкту, можна подолати, приймаючи свідомі рішення. Нас сильно надихнули ці слова. А про силу Любові - дякую, Олечко! Обов"язково нашим перекажу.
Моє Вам шнування, повага і побажання сили, терпіння та духовної наснаги.
Очень животрепещущая проблема. Гром уже гремит, - погибает нация, но крестится каждый ради своего личного блага. Вы правы, Алла. Спасибо Вам.Тревожно и больно.
alla.megel відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
А ведь всего-то и требуется, милая Лаура, это сделать то, что по силам. Мы не пытались прыгать выше головы. Кто знает математику, учил математике, я учила писать, готовить. Просто делали то, что и для своих собственных детей. Иногда думаем, что могло быть и лучше, но разница между тем что есть, и тем, что могло быть, если бы не... огромная.
Дякую за тривожну, глобальну і зболену тему. Є над чим думати.Сама пройшла сирітський шлях. І думаю, що вижила, по-людськи, бо добрих людей назустріч Господь посилав. Дуже важко маленьким, коли поруч немає хорошої справжньої опіки. Аж серце зайшлося від згадки своїх літ.Дякую , Алло, щиро, що стривожила і свою, і нашу душу
alla.megel відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щиро співчуваю твоєму болю, Таню! Тільки серце, здатне боліти, щось може у цьому світі змінювати на краще. Хай не відразу, хай поволі, як каже один із нас - Андрій - "степ бай степ". Ми витягли трьох. Якщо кожен з них, знайшовши однодумців, витягне ще трьох, будемо вважати, що терпіли, ревли від відчаю, хворіли й ковтали заспокійливе недаремно. Відправляю цю статтю в усі видання, які бачу. Хочу, щоб всі прочитали.
Люблю, коли Автор уміє думати глобально - підняті тут питання вкрай важливі, це вже схоже на крик відчаю. Проте, справді: очам страшно, а руки все перероблять, особливо - коли це - Божі руки
alla.megel відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
От мене, пане Вітре, й дивує, що на таку кількість християн так мало цих рук. За сім років ми не знайшли однодумців. Сумно! Я Вам більше скажу: тепер, коли наші підопічні вже дорослі й гарно освічені, ми можемо написати й програму роботи з дітьми - сиротами. Не теоретичну, а цілком доведену на практиці.
Бачу, Алло, наскільки тебе схвилювало шоу... Та відчуваю, що хвилює не тільки телевізійне, але й "шоу", котре твориться поза межами знімального майданчика...
Повністю поділяю і підтримую твою думку.
Це чудово, що у нас є такі журналісти, як ти!
alla.megel відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так сталось, Наталочко, що я знаю одну із тих сімей. Сумна журналістська історія, коли бажання допомогти затупляє здоровий глузд. Я написала статтю на їх підтримку, а коли почала розбиратись, зрозуміла, що, м"яко кажучи, поспішила. Ні, вони не б"ють там дітей, не знущаються. Але все це так бездумно, безцільно й корисливо, що просто жах. Я до цієї теми постійно повертаюсь. У нас є досвід, відповіді на питання "що робити?". Я хочу, щоб нас почули однодумці.
Дякую за тривожну, глобальну і зболену тему. Є над чим думати.Сама пройшла сирітський шлях. І думаю, що вижила, по-людськи, бо добрих людей назустріч Господь посилав. Дуже важко маленьким, коли поруч немає хорошої справжньої опіки. Аж серце зайшлося від згадки своїх літ.Дякую , Алло, щиро, що стривожила і свою, і нашу душу 
