Не всі слова для нас відчутні,
Не всі слова злітають до небес;
Болючі для сердець одні,
А інші проминають повз.
Не в силах часом ми розбити
Запаморочливий їхній біг,
Не в змозі, власне, захиститись
Від ударів безсловесних кривд.
Іноді не вистачає
Для щастя щирості думок,
Відкритості тоді бракує
І вміння дотягнутись до зірок.
Коханих ми втрачаєм скрізь,
Де страх і скутість превалюють
І біль в блистинках чистих сліз
Для нас прощанням лиш стають.
Не бійтесь випустити в світ
Душевні ті переживання,
Ради яких жили раніше
Не бійтесь сліз, крапель кохання.
І знаю я і Бог на небі
Багато всі пережили,
Не гріх відкритись нам далебі,
Хоча і на очах любові каплі.
Серед незримих перепон,
Між стрілами жахів щоденних
Наші серця блукають там,
Чекаючи сповіді коханих…
Вони плачуть повсякчас,
Коли зневага й переляк
Вселяються в душі у нас
І їх в сердець сльозах єдиний крик.
Той крик простий про допомогу,
Про пошук правди у собі,
Який врятує і дасть змогу
Зізнатися в помилках собі.
Плутані та пасмурні рядки,
Переплітаються усюди
І зрозумілі тілько звуки
Дають хоч трішки чистоти.
Та не всі слова просто почуті
Маємо ми розумом приймати
В сльозах й думках їх парослі,
Гармонія, далека й невловима суть.
І пишучи пожовклі рядки
Чи ловлячи слова меланхолії,
Ми згадуємо серця крик
В сумних переспівах мелодії
Хай сліз же ніхто не боїться
Від них хай звільниться душа,
А в небі крізь них загориться
Веселка терниста вірша.
Ще не день будемо ми жити,
Крізь тернії доб’ємося зірок,
Будемо далі ми кохати
Крізь болю і сліз гірких потік.