|
Кораблі ключем пливли
По тілам кокосів.
Замість квітів тут цвіли
Посмішки матросів.
Хтось, колись, давним – давно
Щастя острівець знайшов.
Тут все праведним було,
Поки зрадник не прийшов.
Роки йшли, і тут з’явився
Острів – карантин.
Зверху, на піску пригрівся
Волоцюги син!
Пестив пальмове волосся,
Пив з кокосу молоко
Серце із гріхом зрослося,
В древнім стилі «Рококо».
І його не відірвати,
Міцно в оргіях зрослось…
На піску стояли шати,
Золотом життя лилось!
Раптом, на людскеє диво
Волоцюги син помер…
Потонув…вода накрила….
Десь на дні лежить тепер.
З часом «Острів – карантин»
Океан собі забрав.
Не один тут Зрадник – син
Землю свою вихваляв!
Обізвався острів біллю,
Метроном задеренчав,
Наче хмарка у суспіллі
Океан у світ кричав:
«Про святу любов говорять
Злидні! Бісові сини!
А на ділі таке творять,-
Наче варвари вони!.
В зрадницьких вогнях горить
Вся земелька рідна!
Мати в самоті не спить,
Бо де син – там кривда!»
Раз один рибак затятий
Поруч пропливав,
В справі був своїй завзятий,
Все про рибу знав.
Він здалека мовчки плив,
А вода як забурлить!!!!!!!!
Хутко люльку прикурив,
Перевірив, чи не спить!
«Ні, не сплю…все наяву,
Чую, бачу океан…
Зараз ближче підпливу,
Раптом це очей обман?»
Став він ближче підпливати,
Очі враз закрились..
Вже стомились лютувати
Сумнів, зрада, милість…
На поверхню поспливав
І пісок , і глина..
Волоцюга враз впізнав
В глині свого сина!!!
Син його - немов чужинець!
Наче дідька рідний брат.
Хоч і кров’ю – українець,
Серце спить у ліжку зрад.
Батько взяв у руки серце,
Наче яблучко гниле,
Кладучи його в відерце
Зрозумів – Воно Живе!!!!!!
Він не зміг до міста свого
Взяти серце сина,
Бо згниє ураз від нього
Ціла Україна!
Де матросів чувся сміх
Залишився тільки прах.
Човен. Батько. Поруч – гріх
З серцем у руках!
ID:
332881
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 24.04.2012 20:05:39
© дата внесення змiн: 24.04.2012 20:05:39
автор: Sukhovilova
Вкажіть причину вашої скарги
|
дякую!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! 
