Неволя-матір, де спочива Десна,
Маля вродила юродиве.
Поміж глибокі стави та поля,
Степи могутні, чорногриві.
Дунай, що в’ється без кінця,
Дніпро суворий, сивий,
Байдара клониться сумна,
Для неї ж бо колиска – хвилі!
Десь чутно кроки Кобзаря,
Що прокотились німим громом.
Від половців і до варяг
Пророчим гомоном любові.
Розбивши ржаві кволії кайдани,
Що чужиною вабили його,
З надією, що проросте і стане
Вкраїни золоте стебло…
О так, пророчий Ісаàче!
Ти вибрав долю солов’я,
Що вічно боронить, козаче,
Укрàїну твою!
Там досі чутно шелест гаю,
Видко дівчат на тому березі ріки,
Де на Купайла золоті вінки пускають,
Що тануть, наче кораблі…
