Стою я перед храмом знов.
Як вперше, закипає кров.
Як вперше, соромно зайти,
Та більше нікуди іти.
Надіюсь тут знайти себе ,
І віра вже не підведе,
Дозволить вижити мені,
Воскреснути в її вогні.
Зайшла до церкви і стою:
Картаю душу я свою
За всі непрощені гріхи;
Давно живуть в мені вони...
Хотіла запалити я
Однеьньку свічку для життя.
І запалила. Не дивлюсь.
Згасити я її боюсь.
І подивилась я на хрест,
Зробила мимовільний жест.
Перехрестилася і впала,
І гірко-гірко заридала...
"Прости ж Ти, Господи, мені
Усі непрощені гріхи!
Прости за те, що не молюсь,
Бо слів молитви я боюсь.
Вони святі, вони для Тебе!
А, може, їх сказати треба?.."
І я упала на коліна,
Скрутилась як мала дитина,
Та нишком почала молитись,
До Господа у рай проситись.
І довго треба це робити,
Хоч грішна я, та ще не "вбита".
Молюсь. Й завжди буду молитись,
Аби у Бога опинитись.