Болить душа за рідну Україну,
За змучений, зневірений народ,
На рідних землях стали ми чужими,
Й дописується список всіх незгод...
Немає віри. Кожен сам за себе.
Лише зітхаємо, коли іде біда.
Над нами таке чисте, синє небо,
А під ногами змертвлена земля.
Як мучити вас треба й мордувати,
щоб хоч на мить німий почути крик?!
Вбивати? Грабувати? Катувати?
Чи виселити з власної землі?
Ох, що вже тільки з нами не робили,
погляньте лиш в минулі сторінки:
вбивали, мордували та гнобили -
та сильні ми і все пережили.
Ми шли шляхом смертельної загрози,
Зневолені ми шли через віки,
минали зраду, війни і погрози,
Назустріч ми майбутнньому ішли!
Прийшли... І зараз кожен в своїй хаті,
А у трибун незрозуміло хто,
Зарозумілі, грубі та пихаті,
котрих цікавить лиш своє майно!
Ніхто не вірить... руки опустились.
Та вірю я: настане та межа,
коли ми всі зєднаєм свої сили,
і будем як одна міцна сім*я!
Не буде ані західних, ні східних,
А лиш один згуртований народ,
Що знищить слід путів й кайданів мідних,
й благополуччям змінить тисячі незгод!