Автор - АНАТОЛІЙ ПОДОРОЖКО (м.Харків)
Столи стоять під маминим горіхом.
Зійшовся люд - так само, як тоді,
Коли сичі не зойкали на лихо,
Коли батьки були ще молоді.
...Подарував їм трьох дітей лелека,
Щоб рід не перевівся на землі.
Літає той лелека десь далеко,
Бо вже нема малечі у селі...
Пустелю цю відроджувати пізно -
Тут скніють лиш невдахи та старі...
Стягнулися усі до нас на тризну,
Зібралися у маминім дворі.
Борщу тарілка… Скибка м»якуша…
Горілка з поминального ковша…
2.
Горілка з поминального ковша…
То гасла, то знов жевріла розмова
Про те, як Президент дав відкоша
Усім, хто до колгоспів тягне знову…
Про те, що «як там, куме, не крути –
Раніше краще нам усім жилося:
Ми не ходили жебрати в світи,
Бо не були, як зараз, голі й босі…»
Для балачок не вистачило дня.
Пили і гомоніли люди добрі.
Останню наливали «на коня»,
Як сонечко сховалося за обрій.
Вже морозцем прозорий вечір дихав,
А осінь відлітала тихо-тихо…
3.
А осінь відлітала тихо-тихо,
У небуття несла свої жалі…
Була колись багата, мов купчиха,
І золотом смітила по землі…
Минулося. Розтринькала, що мала.
Розтринькали і ми свій Божий дар,
Міняючи талант на кусень сала, -
Тому й погас духовності ліхтар…
Скінчилася олія у лампаді,
Вмить злидні налетіли як хорти.
Держава корчиться у вихорі безладдя, -
Дай, Господи, хоч мрію зберегти!
Хай мрія нас голубить и втіша,
Неначе мами нашої душа…
4.
Неначе мами нашої душа,
Сон легкокрилий ніжністю огорне…
То кіт-воркіт, то гойда-гойдаша,
То – спомин про дитинство неповторне…
Як любо побувати в тому сні,
Поглянути на себе ніби збоку:
Невже це ми – наївні та смішні –
Без страху в світ рушаємо жорстокий?
Важкий був шлях у зрілість, але ми
Не віддалися долі на поталу
І намагалися лишатися людьми –
Чи пестило життя, чи мордувало.
Як допече – ховалися від світу
Ми, мамо, тут – твої дорослі діти.
5.
Ми, мамо, тут – твої дорослі діти –
До вічних істин прилучатись знов,
Навчались по-новому розуміти,
Для чого нам до ближнього любов.
О немудряща мамина наука –
Робота без початку, без кінця…
Шкарубли тут щоліта наші руки,
Добрішали і м»якшали серця.
Як непомітно літні дні минали!
Он вже тумани вересень пасе…
Здавалось, спілкувалися немало,
А не встигали вихлюпнути все.
Останнє літо витліло дотла.
Злетілись ми, а ти навік пішла…
6.
Злетілись ми, а ти навік пішла
Туди, де батько ждав тебе терпляче.
В степу над вами в»ється ковила
І дикий голуб по-сирітськи плаче.
…Наш двір любили дикі голуби.
Звивали гнізда в яблунях крислатих.
Здавалося, від горя та журби
Вони оберігали нашу хату.
Кому тепер і хата, і садок,
І кожен кущ в садку, і кожна гілка?
Кому жовтогарячих нагідок
Багаття, що палало на причілку?
Мороз ударив і погасли квіти.
Судилось восени осиротіти…
7.
Судилось восени осиротіти,
Коли вже час настав для каяття,
Коли крізь пам»ять, ніби через сито,
Пересіваєш все своє життя.
І відділяєш зерна від полови,
Реальність відділяєш від химер:
То вчинок пригадається, то слово,
З тих, за які нам соромно тепер.
Чому нас несуттєве хвилювало?
Чому принаджувало вбоге і дрібне?
Чом вірили брехливим ідеалам
І не розпізнавали головне?..
Глянь, паморозь на скроні вже лягла…
Як зимувати без твого тепла?
8.
Як зимувати без твого тепла?
Стежки загубляться в імлистій круговерті…
Хто допоможе нам не збитися з крила?
З ким будемо по-дружньому відверті?
А що є дружба? Благо чи тягар?
Високий дар, заслуга, чи наруга?
Чому на світі кожна Божа твар
Свої проблеми звалює на друга?
Щоб друзям не захмарити чоло,
Не плакатись їм навіть наодинці.
Жаліли їх. До мами на село
Везли свої турботи, як гостинці.
Турботи ті поховані в пенатах…
Як нам тепер без тебе літувати?
9.
Як нам тепер без тебе літувати?
Зачервоніє яблуками Спас,
Умиється дощами рідна хата,
Причепуриться здосвіта для нас.
Вона нас здавна звикла зустрічати,
Коли наллється ранній виноград –
Заполоняли дворище внучата,
Як горобці клювали все підряд.
В смородині, в малині, у горосі,
У моркві, в помідорах, в огірках
Слідочки залишали ноги босі
На вогких після дощику грядках…
Твої сліди – невивчений урок…
Як жити, з ким звіряти кожен крок?
10.
Як жити, з ким звіряти кожен крок
В тяжкі часи зневаги і зневіри?
Новим господарям ми платимо оброк –
Змінилися в житті орієнтири.
Всіх негараздів гроші, хай їм грець, -
Першооснова і першопричина:
Не править батько сину за взірець,
Бо за душею – ані копійчини.
Невже і наші діти попливуть
За течією, що несе у скверну?
Як, мамо, їх наставити на путь,
Як зберегти в них людяності зерна?
Вже нікому навчити, підказати –
Останній погляд нам послала мати.
11.
Останній погляд нам послала мати…
Нас полоснула розпачу коса…
А світ стоїть! Продовжує стояти!
Додолу не звалились небеса…
Це ж нашу маму, Боже милосердний,
Покликала Архангельська сурма…
Старий горіх гіллям киває ствердно:
-Немає неньки вашої, нема...
Шукати правди треба самотужки
У броунівськім хаосі ідей.
Вночі ховати відчай під подушку,
Удень – всміхатися до сонця і людей…
А там, дивись, і нас покличе строк
Крізь мерехтливе марево зірок.
12.
Крізь мерехтливе марево зірок
У вічність прокладаємо дорогу.
Та чорнота озонових дірок –
Як символ самознищення людського.
Гріховна безтурботність! Все одно
Плодам прогресу мусимо радіти…
Хоч Homo sapiens назвалися давно,
Хто ж ми насправді? Нерозумні діти!
Як дітлахів нас ваблять сірники…
За іграшки нам ядерні ракети…
Ми здатні ненароком на шматки,
Дощенту розпанахати планету.
Пощезнуть всі – і ситі, і голодні
В космічній холоднечі, у безодні…
13.
В космічній холоднечі, у безодні,
Через яку проліг Чумацький шлях,
Розсипалися перли благородні,
Рясні,мов роси на земних полях.
Чия рука розсипала перлини?
Від старожилів чули ми не раз,
Що кожна зірка в небі – то людина,
Яка назавжди покидає нас.
У тих зірок благаємо розради,
Шукаємо надії та снаги
І в літню ніч, коли сюрчать цикади,
І взимку, коли світяться сніги.
Якщо легенди справдяться народні, -
Нова зоря засвітиться сьогодні.
14.
Нова зоря засвітиться сьогодні
Над домом, над колискою добра.
І не важливо, чи то знак Господній,
Чи то – уяви збудженої гра.
Бо ми, як діти, віримо у казку,
Забувши про життєвий наш багаж, -
Так тяжко нам без маминої ласки,
Що хочеться поринути в міраж.
Нехай міраж. Хай казка. Хай повір»я!
Лише б не мучив невимовний жаль…
У смуткові втопилось надвечір»я
І серце переповнює печаль.
Наш двір ще довго не озветься сміхом…
Столи стоять під маминим горіхом…
15.
Столи стоять під маминим горіхом…
Горілка з поминального ковша…
А осінь відлітає тихо-тихо,
Неначе мами нашої душа.
Ми, мамо, тут, - твої дорослі діти,
Злетілись ми, а ти навік пішла.
Судилось восени осиротіти…
Як зимувати без твого тепла?
Як нам тепер без тебе літувати?
Як жити, з ким звіряти кожен крок?
Останній погляд нам послала мати
Крізь мерехтливе марево зірок…
В космічній холоднечі, у безодні
Нова зоря засвітиться сьогодні…
ID:
322195
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 15.03.2012 20:36:17
© дата внесення змiн: 15.03.2012 20:36:17
автор: Любов Вакуленко
Вкажіть причину вашої скарги
|
