Надто довго блукати у спіралі твоєї долі,
бути непомітним немов сльоза,
обертатися й боліти від нестачі волі,
прокидатися і слухати, як тремтить земля.
Бути вірними слугами самообману і декору,
немов меблі, стілець, стіл і стакан,
переповнений майбутнім без відсутності синдрому,
не вирішуючи власної долі потрапити в капкан.
Бути залежною частиною твого буття,
ділитись думкою, читати не до римовані вірші,
а потім боліти, як не як – це життя,
де ми непомітними кроками зникаємо немов пісні.
Надто довго чекати тебе серед пустелі,
любити страждати і залишатися на самоті,
не потрібно мені, хочу у світ твоєї оселі,
віддатися заради думки і ще не раз почути твої пісні.