Я просинаюсь від дикого крику. Через секунду впізнаю крик. СВІЙ КРИК. Я весь у власній крові. Пробую повзти до дзеркала. Переді мною істота з вогнем в руках.
— Ну що самогубце, пішли!
— Невже я зробив це? Вбив себе
— Ага, з моєю допомогою. Твоє бажання виконане. Лишилась дрібничка
— Яка?
— Твоя душа!
Істота залилась бридким сміхом. А в мені росла ненависть. Злоба і Гнів. Я взяв осколок скла і всадив істоті в шию.
— Охо які ми сміливі.
Істота вдарила мене так, що я покинув своє тіло. Вона підійшла і вирвала моє серце. Ненависть дедалі більше мене охоплювала. Раптово моє серце загорілось в істоти в руках. Я кинувся в своє тіло. В очах істоти я замітив переляк. У відображені його очей я замітив ЩО викликало цей переляк. Моє волосся росло. Очі загорілись, і тепер горіли всепоглинаючим вогнем. Зі спини росли білі перетинчасті крила.
— Ти... ти... ти ж лише простий смертний
— Смертний... що ненавидить,— я не впізнав свій голос. Голос, що повен зла і ненависті
— Ну і що ти зробиш? Зненавидиш мене?,—істота приходила в себе
— Ні, знищу...
Лише один удар, і істота горить біля моїх ніг. Я реготав. Мене відкинуло Небо, але не прийме Зло. Я вбив демона. Демона, що мав забрати мою душу. „Ну і що тепер?”,—думав я. Біля мене стоїть збентежений Охоронець.
— ТИ ЩО НАКОЇВ?!!!!!!!!!!
— Зненавидів всім серцем
— Ти тепер не мій.
— Мені не потрібна охорона. Я тепер ВСЕ. Світ біля моїх ніг. Він мій.
— Ні, ти програв Маля
— Не смій мене так називати!!!! Жалюгідний закоханий, а якщо я зараз вб’ю Дівчинку?
— Ти...ти... не посмієш... не зможеш.
— Невже? Багато хто її ненавидить. І вона теж.
Я відкинув охоронця, і полетів до Дівчинки. Адже тепер я міг все. Я був поза межами Добра і Зла. Я—це Ненависть. Моя одіж—це Страх. А зброя—Злоба. Я побачив її на місці ДТП. Вона плакала над дівчиcьком років 12. Я відчув ненависть. Мати дивилась на водія, що вбив її жалюгідне дитя. Я підійшов до матері, і зжав її серце. Я відчув страх. Страх Дівчинки.
— Ти... ти що робиш?
— Нічо, живлюсь її ненавистю і зараз знищу її.
— НІ. Лише я вирішую коли.
— Ні, ти ВИРІШУВАЛА, тепер це роблю я.
Дівчинка хотіла вбити мене, забравши серце. Але серця вже спалене. ненавистю
— Ти... де..? де твоє серце?
— Що, злякалась?
— ЩО ТИ НАКОЇВ, МАЛЯ?!!!!!!!!
— НЕ СМІЙ МЕНЕ ТАК НАЗИВАТИ!!!!!!!!!!!!!!,— -я вийняв свій меч
— І що? Що ти цим зробиш?
— Дійсно. Цим—нічо. А ти ж ненавидиш?
— НІ!!!!!!!! ТИ НЕ ПОСМІЄШ!!!!!!
— Вже посмів.
Так я вбив Дівчинку. Потім вмер і Охоронець. З горя. А я... я не жалів, я вмів лише ненавидіти. Аж ось я опинився в самому низу. Лігвищі Зла, де зустрів Злодія, Люцифера, Сатану називай як хочеш,але Злодій він завжди Злодій...
— Привіт, Вовчик... чи може Ненависть? Га?
— Здоров був. Щось мене тут не дуже люблять.
— Ти вбив моїх діток
— Подумаєш...
— Щось ти не дуже боїшся нас.
— Ні. Ти ненавидиш, твої діти. Ви мої.
— Невже ти думаєш, що знищиш мене?
— Ні. Лише Він тебе знищить.
Ми говорили довго з ним. І тут я зрозумів: „Я не кращий за нього”. Вогонь падав мені на руки. Пропалена шкіра. Нічо. Я вже знав сльози Кохання. А це... так, пародія. Я залетів на гору. І просто хотів вмерти. „ЯК? ТИ Ж НЕ МОЖЕШ”. Так, ненависть існувала вічно...
Хтось спускався. \"Світла блондинка, в огидно чистому костюмі, хоча...можна з нею якось трошки позабавлятись,але вона не належала мені,дивно ще не зустрічав когось,хто б не скорився мені. Вона випромінювала світло, таке противне і чисте...хоча в цих променях вона ще спокусливіша, точно треба буде якось її..\",- Вона підійшла перервавши мої роздуми
— Ти не моя. Ти не ненавидиш
— А навіщо? Є ж Любов
— І де вона?
— Повсюди. Вона—це світ
— Світ? Що так ненавидить?
— Ні Маля. Це світ Зла. А є світ Любові.
— НЕМАЄ!!!!!!!!! І... не смій мене так називати.
— Вовчик, Вовчик, хочеш покажу тобі Любов?
Ми перенеслись із моєї гори, до підніжжя іншої. Там стояло три хреста. Ми стояли перед Ним. Я відчував ненависть людей, охоронців. Страх Злодія. Але Він випромінював лише любов і жаль.
— Пам’ятаєш, як ти вже раз зустрів Його?
— Таке не забудеш. А... ти до чого ведеш?
— Чому ти забув Його?
— Таак, мені не потрібні моралі, — я вихопив меч і підніс їй до грудей.
— Жаль. Мені жаль тебе Маля, — вона зробила крок... ще... і ще.
Так я втратив Надію. Голова розривалась від болю. Хрест не йшов з голови. !Любов. Віра. Кохання. Надія... НІ!!!!! Ненависть, Розпач, Злоба, Страх. ОСЬ Я!!!!!!”. Меч лежав поруч, і тут раптова думка... я вхопив його, і всадив в груди. БІЛЬ, Я ВІДЧУВ БІЛЬ. Я побачив свою кров. Чорну, гнилу але таку чаруючу. Я лежав вмираючи... Аж ось біля мене появився він. Злодій душ. \"Ти вмираєш. Від твоєї руки загинули дорогі тобі люди. Дівчинка, Охоронець, Кохання, Надія...\" Я побачив себе збоку — дійсно маріонетка, в його руках. Він лише смикав за ниточки, і дозволив думати, що Світ—мій. Ненависть знову мене п*янила, але перед очима вперто стояла картина Голгофи.
— Ні, ти вже програв, а я... я вільний від тебе, бо я Його. Прощай...
Я перерізаю ниточки маріонетки. Вона падає, падає на коліна, схиливши голову.
Я відкриваю очі. Вони сльозяться, печуть нестерпним болем. На спині величезні шрами. Біля мене попіл у формі меча. Я стаю і дивлюсь на Світ. Світ Любові. Поруч плаче Дівчинка. В неї обпалене серце... мною. Поруч стоїть Охоронець, він відає своє серце, щоб вона жила. Вона вже не Смерть. Вона вже смертна.
— Прости мене Дівчинко...
— Привіт Маля. Тепер ти зрозумів, що таке Любов...а за роботу не переживай,це така противна ноша...Тепер я дійсно стала вільною, завдяки тобі...
Ми випили каву, на нашій улюбленій хмарці. Внизу я побачив його — Злодія. І вогонь спалахнув в моїх очах... лише на мить. А меч так приємно зігрів шкіру... Ненависть існуватиме до смерті Світу. А Любов існуватиме вічно...
ID:
310209
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.01.2012 18:52:37
© дата внесення змiн: 30.01.2012 18:53:06
автор: Mr.Keyn
Вкажіть причину вашої скарги
|
