Лунають помаранчеві пісні,
З усюди гасла, заклики, промови.
Тріпочуть гордо стяги кольорові,
Невже це наяву а не у сні?
Невже відчуємо себе людьми?
Невже рукам робочим буде діло?
Бо безробіття ой як надоїло.
Невже і ми виходимо з пітьми,
На битий шлях широкий із узбіч?
Невже і нам всміхнулась щасна доля?
Невже прийшли, святі, свобода й воля,
Невже скінчилась віковічна ніч?
Бо довго ми ішли в примарний світ,
Сліпі й покірні все чогось чекали,
Нас голодом морили, убивали,
А ми терпіли ненависний гніт.
Тепер ми опліч підемо до змін!
Хай не встеляють нам дорогу перла.
Живе Вкраїна – ще вона не вмерла.
А українці встали із колін?
Ось і прийшов двох тисяч п’ятий рік.
Та чи прийдуть рожеві сподівання,
Чи благородні наші намагання
Продовжать сірий, безкінечний лік?
***
Сім років пролетіли наче мить.
Уже минув і п’ятий і десятий,
А ми в багні незгоди мов закляті
Все борсаємось. А коли ж нам жить?
Я була на Майдані, горіла надіями, як і всі, і так як і вам, Євгене, було дуже гірко від важких розчарувань.
євген уткін відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Жаль що у керманечів різних кольорів мізки забиті не тим щоб зробити щось хороше для країни, для свого народу, а тим якби дорватись через: брехню, підступність, оману, підлабузництво, через трупи до булави.