Я думала, життя як крила,
Лиш раз даються нам з небес.
Якщо цей шанс уже згубила,
То більше він би не воскрес.
І я втрачала, помилялась,
Літала, де було не слід.
Я падала і піднімалась
На протязі десятиліть.
А крила тліли, догорали,
То від удару, то від сліз.
Всі сили, що в мені зостались
Востаннє вверх, а потім – вниз…
Життя було, а крил не стало,
І тільки шрам, що на спині,
Нагадував, що я намарно
Не там літала, не в ті дні.
Та в тиху зиму, в сніжний вечір
Відчула силу на плечах.
Я дякую тобі так гречно,
Що ти прогнав мій дикий страх.
Подумала, життя – не крила.
Воно те саме, я така ж,
А у мені вже друга сила,
І на плечах не той багаж.
Ти просто, ніжно й непомітно
Став за спиною, обійняв,
У серце влив вино негрішне,
Попутній вітер дарував.
Немов весну в долонях чисту,
Приніс ти істину просту,
Що то стрибок був ненавмисний,
А зараз – злет у вишину!
25.01.2011р.
