Колись розсипались зорі по небу та дивно вдивлялись у воду, яка відображала їх. Так починались ранки і закінчувались ночі. Зорі опускали свої промені на вже ледь темну воду та засинали до наступного ранку. Потім вставало сонце та зігрівало землю своїм жовтим промінням... Це була осінь.
Листки тихо падали з своїх таких звичайних дивних дерев і на мокрих тротуарах малювали свої візерунки. Вона тоді ще дивна і сумна незнала, що осінь коли перейде у зиму подарує їй його, а поки вона мріяла про засніжені дороги та можливість зігріти душу теплом останнього теплого сонця. Вже й опало листя і на ньому з'являлись перші такі смішні крижинки, земля, дерева все йшло до зими, а вона насолоджувалась дивом цього та знову ішла по пустих вулицях свого міста.
Так одного разу на засніжениій вулиці вона зустріла його. У нього було дивне волосся, яке заплітало у себе кольори веселки, в очах у нього було море, тихе і спокійне, а обличчя його нагадувало Янгола. Її і його засліпила білизна зими, того дня вони блукали засніженими полями, падали у перший припорошений сніг та просто не могли відвернути один від одного погляд. А потім вони з легкістю вдихали аромат весни та першого літнього дощу, земля обертала знову своє звичне коло, то дарувала радість перших квітів, то знову припорошувала снігом, то плакала рясним дощем. А вони закохані у осінь вплели у свої коси її барви, вона одягла біле вбрання зими, розпустивши додолу ніжну фату, чисту, як сніг, а він убрав для себе тепле літо і вони взявшись за руки своїх батьків відлетіли з гніздечка. Щасливі! Бо хіба б могло бути інакше? Та ще досі можна побачити, як летять їхні зорі на безкрайому небі їх першої річниці.
