…Анін батько хворів уже давно. Усі (і він у першу чергу) напружено чекали смерті. Здавалось, що це буде ковтком свіжого повітря, що після цього почнеться нове життя. Ніхто не думав про те, щоб він пожив бодай на місяць довше. Таким його витримувати було важко. У їхній невеличкій однокімнатній квартирі, де вони тулилися вчотирьох (не враховуючи Джеськи, їхньої собаки), застигло гнітюче очікування. Ані часто хотілось кричати, але вона не могла цього зробити, аби не тривожити батька. Вона тихо плакала у ванній, а він вмирав за стіною. Щосекунди танув, тихо стогнав та іноді плакав теж.
Наталя майже не виходила з квартири, а мати не могла наполягати, щоб вона пожила у бабусі. Це були останні дні, які вони всі могли провести разом. І це були найстрашніші дні їхнього життя…
… Настуні так і не дозволили лишити Дінку вдома. «Якби хоч цуценя, то можна хоч помилуватись, а вона ж уже стара», - таким був мамин вердикт. Плачучи, Настуня випровадила Дінку з квартири, потім поніжила її за вухом і поцілувала в чорний ніс. Дінка була нічим не примітною дворняжкою. У неї не було ані білих лапок, ні особливо симпатичних вух. Звичайна сіра невисока собака з відвислими грудями. Ніяких екстраординарних здібностей, вона навіть лапу так ніколи й не навчилась давати. Однак Настуні Дінка чомусь сподобалась. Вона виносила їй поїсти, пестила її, а коли Дінка кудись пропадала, то дівчинка дуже сумувала за нею. Дінку не любили сусіди. Не раз хотіли її отруїти, але, боячись, щоб отруту не з’ їв чийсь кіт, не наважилися цього зробити і просто кидали по ній камінням, якщо на це був настрій. Зате діти Дінку не кривдили, тому що знали, що в неї можуть з’явитися цуцики, і вона не дасть ворогам потримати їх. От цуцики в Дінки завжди були прегарні і всі їх швидко розбирали. Але пам’ятаючи, як її перше потомство було кимось потоплене, Дінка народжувала завжди десь далеко у підвалі і лише Настуні було відомим це місце.
Якось у подруги Настуні Ані з’явилась Джесіка. Джесіка була бультер’єром з широко розставленими лапами і злою мордою. Вона швидко навчилась багатьом командам, адже батько Наталі приділяв собаці уваги більше, ніж будь-кому в родині. Не розуміючи, чому Наталі при її однокімнатній квартирі дозволяють тримати собаку, а їй – ні, Настуня знову довго скиглила і знову просила забрати Дінку. Мама переконувала дочку, що Дінка й сама не схоче жити в квартирі, що їй краще на свободі та й, врешті-решт, у квартирі не місце собакам. Але дівчинка протестувала і плакала. Вирішено було, що остаточне слово скаже батько. Він, вибираючи між авторитетною дружиною і дочкою, яка в їхній родинній ієрархії була нижчою від нього, вирішив, що, все-таки, хай Дінка поки що поживе надворі.
…Того дня була вже осінь, але діти не хотіли сидіти вдома і все ще виходили гуляти надвір. Анін батько натренував Джесіку, вона була стрункою, жвавою і шерсть на ній аж лоснилась од здоров’я і енергії. «Порода», - любив повторювати він. Якось він вигулював Джесіку і звільнив її від поводка. Поряд бігала Дінка, в піску грались діти, також і Настуня з Анею. Джесіка виконувала різні команди так спритно, що аж сусіди – чи-то з балконів, чи-то з вулиці - задивлялися на розумну тварину. Анін батько пишався своєю ученицею, пестив її, приплескував по спинці, давав корм. І всі були у захваті. Всі, крім Дінки, що лежала на піску у затінку і з по-буддійськи привідкритими очима споглядала цю картину, обгорнувшись напівоблізлим хвостом. Раптом дядько Борька вирішив випробувати ще одну команду. «Фас», - дзвінко крикнув він і різко показав рукою в бік сонної Дінки. Рвучкий стрибок Джесіки – і далі нічого не можна було побачити, тільки почути скімлення та рик. Пил, туман – усі отетеріли і тупо мовчали якусь хвилю, аж поки не пролунав розпачливий крик і плач, що вже переходив у заклинання – то кричала Настуня, яку несподіване горе немов душило, немов на гострі маленькі плечі ураз навалилося щось дуже тяжке. «Спиніть її, спиніть!» - кричали з балконів люди, та господар собаки мовчав, поки його вихованиця, впившись зубами у бік Дінки, намагалася розірвати ворога. Навіть Наталіне благання не допомагало, і тільки після грізних лайок чоловіків, що вилетіли з під’їздів, Джесіку було відтягнено, а Дінка, хоч і стікала кров’ю, безтямно тікала кудись, лишаючи по собі цівочки крові, що швидко всотувалися в запилений асфальт…
…На похороні дядька Борьки було небагато людей. Усі співчували його дружині, колись спокійній та привітній, тепер – знервованій та почорнілій від горя. Усі думали про те, що така нагла смерть може чигати на кожного, тому неохоче виходили надвір проводити Наталіного батька в останню путь. Родичі ридали, Анничку аж трусило усю від розпачу. Джесіка сумно дивилася з вікна. Труну несли до машини, аби відвезти до цвинтаря. І раптом всі почули чийсь надірваний голос, сповнений люті і відчаю – то з балкона кричала Настуся, якій батьки не дозволили дивитися на похорон з вулиці. «Так вам і треба!!!! Так вам і треба!!!» - лунав її дзвінкий голос над усіма, і дзвін цей був грізніший від грому і несподіваніший від блискавки. У всіх відібрало мову, крім батьків Настуні, що помчали додому вгамувати дочку. І поки її не забрали, оте «так вам і треба» лунало в головах людей, які були вражені такою страшною поведінкою дівчинки та вже починали думати щось негоже про її батьків.
… З Настунею довго не розмовляли в дворі, батькам не вдалося пережити такий жахливий сором, тож вони вирішили переїхати до іншої квартири, тим більше, що ця була занадто маленькою для їхньої родини. Дінку вони забрали із собою. Вона пережила свого ката на півроку.
ID:
263643
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.06.2011 19:36:27
© дата внесення змiн: 06.06.2011 19:36:27
автор: asura_balata
Вкажіть причину вашої скарги
|
