Завелася в мене, хороша чи погана судити далі вже вам, звичка. Проста сама по собі та в той же час вона мені стала приємною. Я почав призвичаюватися до прогулянок. Не те, щоб раніше я сидів як пень цілими днями, але то було не постійно й якось спонтанно.
Сьогодні вибравшись від рідних мені людей, був у гостях декілька годин, вийшов на вулицю й зустрів прохолодний вітерець. Спершу подумалося, хвилин за десять змерзну, але не тут то було. Після пятихвилинного початку не надмірна теплота розлилася по тілу. Може то від келиха вина випитого, а мо й ні, бозна.
Йдучи по проспекту поспішати не хотілося, а під рукою саме були мої улюблені. Декілька романтичних та вже знайомих мені віршів втішили розум приємною облудою. Тоді ж думки чомусь відразу потягнуло до духовного. Оглядаючись навколо я помічав те, що раніш не бачив, бо ж як ведеться поспішав у справах чи з навчання або інших.
Перехожих було не багато, та всі, повз кого проходив, йшли занурившися в себе. Вони не хотіли, чи не могли бачити посмішку на моїм обличчі. Все навколо віддавало легкою прохолодою. Тихий шурхіт коліс авто, котрі проїжджали на швидкості, відлунював у голові. Захотілося не вмикати музику, а просто послухати місто, в якому мені випала честь жити.
Сонечко вже закотилося за горизонт. Понад обрієм палахкотіло ніжним малиновим кольором. Уявіть на хвильку цю картинку. Гілки ледь-ледь погойдуючись закривали понад шляхом ще бликитне небо. Воно поступово наповнювалося синявою, що повільно темнішала.
Ноги несли мене по вже знаних вуличках, навіть не замислюючись про напрямок, я споглядав відомі мені будинку в іншому баченні. Повільний крок привів мене до моєї поверхівки. Я зупинився, оглянувся ще раз назад на ласкавий вечір й зайшов до підїзду.
Люблю я такі походеньки, коли затишно на серці, коли нікуди не треба поспішати. Коли є лише ти та ласкавий вечір...